Ніна поїхала на заробітки, коли її синові було всього шість років, а доньці — дев’ять. Це було не рішення, а відчайдушний крок, продиктований виживанням. Їй тоді казали:
— Що ти робиш, Ніно? У тебе діти, вони без матері ростимуть! На що тобі той чужий світ?
Сусіди хитали головами, родичі дорікали. Але вона знала: іншого виходу просто немає. Степан, її чоловік, уже давно втратив себе у чарці. Гроші з дому зникали так швидко, що й очей не встигнеш кліпнути — не було чим дітей годувати, не було чим закрити дірявий дах. Тож вона зібрала одну стару спортивну сумку і пішла. Спочатку у сусідню Польщу, на збирання полуниці, потім, коли трохи зміцніла, поїхала далі — в сонячну, але сувору Італію. І там, між чужими, часто холодними стінами, чужою, незрозумілою мовою й тяжкою, виснажливою роботою в будинках заможних синьйорів, почалося її справжнє, важке, заробітчанське життя.
Двадцять років проминули, як один подих. Вона й сама не вірила, як їй вдалося. Вона не просто вижила — вона створила. У рідному селі, на місці старої хати, виросла її мрія, її фортеця. Не маленька, а величезна, сучасна, з панорамними вікнами, теплими підлогами і подвір’ям, де можна гуляти, як у справжньому парку. Паркан — кам’яний, високий, щоб заздрісні погляди не дістали. Газон — зелений, стрижений, як на картинці. Гойдалка, великий мангал, альтанка — усе як у казці.
І всі в селі тепер її хвалили, казали з відвертим захопленням, змішаним із заздрістю:
— Ніно, та ти собі палац зробила! Королева!
А вона лише втомлено усміхалася. Бо знала: скільки ночей не спала, скільки кілометрів пройшла пішки, щоб заощадити на квитку, скільки важких сумок та хворих людей перетягала, щоб усе це мати.
Дітям вона давала все, що могла, і навіть більше. Світлані, доньці, вона купила двокімнатну квартиру в новобудові в обласному центрі. Олегу, синові, подарувала машину — нову, прямо з салону, великий чорний позашляховик, як він хотів. Щомісяця, як годинник, відправляла їм гроші на «підтримку», а сама жила на те, що залишиться. Власне, останні п’ять років вона жила за кошт Антоніо — свого італійця.
Антоніо був її другим шансом, її тихою гаванню. Він був простим чоловіком, як і більшість італійців: емоційним, добрим, закоханим у свою землю. Він мав свій будинок — старий, але міцний, з потертою підлогою, старовинними комодами й тюлями, що дісталися від його покійної мами. У будинку панував простий, дещо спартанський, але затишний побут.
Ніна часом пропонувала йому, відчуваючи звичну тягу до оновлення:
— Антоніо, може, хоч штори нові купимо? Ці вже зовсім вицвіли.
— Навіщо, Ніно? Вони ж ще добрі, це пам’ять моєї mamma! — сміявся він, обіймав її й ішов пекти піцу у старій печі.
Антоніо любив добре поїсти, прогулятися морем, випити еспресо з друзями на площі. За матеріальним він не гнався, машиною їздив старою, маленькою, що весь час ламалася, але казав:
— Вона ж їде. Навіщо мені нова? Я не гонщик. Краще ці гроші витратимо на гарну подорож.
І тут минулого року, за чашкою різдвяного глінтвейну, він сказав:
— Ніно, я хочу побачити твою Україну. Я вже давно мрію про це. На Різдво поїду з тобою, познайомлюся з твоїми дітьми, побачу твій дім.
І Ніна… на свою голову погодилася. Вона не могла йому відмовити. Але в душі піднялася хвиля тривоги.
Коли вони приїхали додому, до їхнього «палацу» у засніженому українському селі, Антоніо розгубився. Він думав, що побачить звичайний сільський будиночок, можливо, трохи стареньку хату. Може, невелике подвір’я. Він очікував побачити рівень життя, схожий на Нінин, простий і трудовий.
А він побачив… розкішний особняк.
Хата стояла величезна, чепурна, викладена дорогим облицюванням. Поруч, у гаражі, блищав дорогий чорний позашляховик Олега. Коли син приїхав, Антоніо аж підняв брови.
— Це ваша машина? Bella macchina! — здивовано промовив він.
— Моя, — син відповів гордо, навіть не моргнувши оком, ніби сам заробив на неї, а не отримав у подарунок за мамині злидні.
Світлана ж прийшла в дорогій норковій шубі, вбрана, як із модного глянцевого журналу.
— Мам, дивись, які сережки подарував хлопець, — показувала вона, обертаючись навколо себе. — З золота, справжні, з діамантами!
Антоніо дивився і кліпав очима. Він не бачив нічого подібного ні в Ніни, ні в її скромних, поношених речах. Ніна носила одяг, який їй віддавала синьйора Анна.
Коли вони сіли за святковий стіл, на якому стояло безліч страв, донька Світлана, між іншим, кинула:
— Мамо, ти гроші переказала? Бо мені за комуналку в новобудові треба терміново доплатити, там штраф набіг.
— Так, доню, щойно відправила. Перевір.
Олег теж не забарився зі своїм запитанням:
— Мамо, я там машину на планове ТО ставив, це ж дорого, ти вже гроші відправила, як я казав?
— Відправила, сину, відправила… Не хвилюйся.
Антоніо слухав і мовчав. Його обличчя стало кам’яним. А Ніна, внутрішньо згоряючи від сорому, хвилювалася:
— Господи, лиш би він не зрозумів, скільки грошей я їм даю і як вони на мене дивляться…
Але він зрозумів.
Найбільше його вразило не саме багатство, не розмір будинку і не діаманти Світлани. А те, що Ніна, мати цього всього, жила набагато бідніше за своїх дітей. Її одяг був простим, її телефон — старим, її руки — постійно натрудженими і в мозолях. Вона була в цій картині не господинею, а жертвою.
Повернулися вони в Італію — і світ Ніни змінився. Вона відчула, що маска впала, і Антоніо побачив її справжнє, болісне становище.
Одного вечора Антоніо сів навпроти неї за старим дерев’яним столом і сказав, його голос був спокійний, але абсолютно твердий:
— Ніно, io ti amo (я тебе люблю). Але я більше не можу утримувати тебе. Я не можу бути фінансовим донором для твоїх дорослих дітей, які живуть, як мільйонери. Я думав, ти допомагаєш, бо вони потребують підтримки. А тепер бачу, що вони живуть краще, ніж ти й я разом, у моєму будинку, де ти навіть штори нові боїшся повісити.
— Антоніо, ти не розумієш… Це ж мої діти… Я ж мати… Це мій обов’язок…
— Я розумію, що таке любов. Але ти не мати, ти банк. Ти теж маєш право на гідне життя. Якщо ти хочеш тут зі мною жити — відтепер усе по-половині. Хочеш купити продукти — половина твоє, половина моє. Комуналка — навпіл. Поїздки — навпіл. Я тебе не кину, але ти більше не будеш моєю фінансовою відповідальністю.
Ніна сиділа мовчки, не в змозі вимовити ні слова. В горлі стояв клубок, сльози душили.
Вона звикла бути донором. Вона звикла віддавати останнє. Вона звикла, що діти — понад усе, понад її здоров’я, понад її щастя, понад її стосунки. Це була її українська традиція — жертва.
Але вперше за двадцять років вона почула від нього: «Ти теж маєш право на себе».
На наступний рік, коли знову прийшов час Різдва, Ніна збирала валізу сама.
Антоніо врешті не поїхав.
Не тому, що вони розійшлися, ні. Це було вже інше — тверезіше, доросліше, рівніше життя. Вони залишилися партнерами, які поважали кордони одне одного.
Просто Ніна більше не хотіла привозити його в ту нездорову реальність, де вона була лише банківським рахунком.
Вона поверталася в Україну одна.
І вперше відчувала: добре, що одна. Це був її шанс захистити себе.
Той приїзд минулого року, «шокова терапія» від Антоніо, відкрив їй очі на дітей. Не на те, що вони погані — ні. Вони були нормальні, але зіпсовані.
Вони просто звикли. Звикли, що мама все дасть. Звикли, що мама мусить. Звикли, що мама — це невичерпний банкомат, який завжди працює на їхні потреби.
А мама — це жива жінка, яка має право на відпочинок, на нові штори, на свою половину кави.
Коли вона приїхала додому, село зустріло її тихим морозцем і запахом диму з коминів. Вона зайшла у свій просторий, але тепер чужий будинок.
Ввечері Світлана подзвонила:
— Мамо, ти приїхала? Ти гроші привезла? Бо мені треба терміново внести платіж за курси з дизайну, там термін сьогодні спливає!
— Доню, — сказала тихо Ніна, її голос був спокійний, але сильний. — Цього місяця не буде. Я маю теж за щось жити. Я вперше за двадцять років купую собі нове пальто.
— Мамо, ти що, ображаєшся? — в голосі доньки почулося здивування, а потім і роздратування.
— Ні, Світлано. Просто тепер усе — по-половині. Як в Європі. Ти доросла, ти працюєш.
Дочка образилась і кинула слухавку. Син Олег дзвонив через годину і теж «стиснувся» від несподіваної відмови.
Але вперше за двадцять років Ніна не відчула провини. Вона відчула дивне, тихе звільнення.
Вона зробила собі трав’яний чай, сіла біля панорамного вікна, дивилася на тихе різдвяне небо й думала:
«Життя не закінчилося. Воно нарешті почалося для мене».
І десь далеко в Італії Антоніо написав коротке повідомлення:
«Buon Natale, Ніно. Ти сильна. Я з тобою».
Вона усміхнулася. Вона ще не знала, як їй жити далі, як пояснити дітям, що джерело вичерпане, бо ламати старі, болісні, але звичні традиції — не так вже й легко. Але вона знала, що тепер, після двадцяти років жертви, вона нарешті зробить це для себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
