– Виявляється, у моєї невістки дуже добра пам’ять. Днями вона про мій так званий «борг», згадала. Уявляєте, два місяці пам’ятає! – ображено розповідає 58-мирічна Любов Вікторівна. – Сто п’ять, чи що, гривень… Не тисяч, просто гривень! І не посоромилася ж! Молода, а така дріб’язкова, просто в голові не вкладається.
Невісткою Любов Вікторівни тридцятирічна Леся стала всього близько року тому. Живуть молоді окремо від батьків, квартиру знімають. В недалекому майбутньому хочуть брати квартиру в кредит, а поки збирають гроші на початковий внесок.
– Сильно її врятують ці гроші, сто п’ять гривень, ось скажи? Квартиру на них купить, чи що? – все ніяк не може заспокоїтися Любов Вікторівна.
Приблизно два місяці син з дружиною зібралися на машині в Ікею – купити кілька стільців, і Любов Вікторівна попросилася з ними, просто подивитися. Піти з цього магазину з порожніми руками неможливо, принаймні, у Любові Вікторівни не вийшло. Леся теж, крім стільців, які були первинною метою поїздки, набрала в візок купу дрібниць – тертку, рушник, набір сковорідок. На касі забарилися, відволіклися, а коли схаменулися, виявилося, що покупки їм пробивають одним чеком.
– Гаразд, я зараз все оплачу з карти, а потім розрахуємося! – сказала Леся.
Поки їхали назад, розклали покупки і порахували по чеку, що Любов Вікторівна винна Лесі тисячу сто п’ять гривень.
Свекруха полізла в гаманець:
– Тільки ось всієї суми у мене немає, на жаль! – зітхнула вона. – Леся, я тобі тисячу віддаю, а сто п’ять буду винна! Добре?
– Так звичайно, нічого страшного! – махнула рукою невістка. – Потім віддасте…
***
– Ми з подругою ось уже кілька місяців замовляємо сухофрукти в одному інтернет-магазині, дуже вдалі! – розповідає Любов Вікторівна. – Сушені персики, фініки, груші. Леся якось була у мене, спробувала, їй сподобалося, попросила замовити і на неї – на мою адресу, щоб не платити зайвий раз за доставку… Ну, я так і зробила цього разу!
Кур’єр благополучно привіз сухофрукти до Любов Вікторівни, а на наступний день Леся приїхала до свекрухи за своїми персиками і грушами.
– Я її попередила заздалегідь – твоє замовлення, кажу, на півтори тисячі гривень. Приїхала вона, я віддаю їй її пакет, вона мені – конверт з грошима, мабуть, приготувала вже. І заявляє мені – там не півтори тисячі, а менше, я сто п’ять гривень звідти відняла, ну, які ви мені винні були за Ікею, пам’ятаєте?
От чесно, я мало не впала! Треба ж бути такою дріб’язковою. Доросла людина, працює, зарплату отримує, і тут рахує мені практично копійки. Я ж все-таки, мама її чоловіка. Я в ній розчарувалася! Така дріб’язковість, що аж неприємно.
Любов Вікторівна, звичайно вголос нічого не сказала, але їй було дуже неприємно в цій ситуації, і образу на невістку затаїла.
– Більше в житті з нею ніяких справ мати не буду! – злиться свекруха. – Нехай замовляє сама. Кур’єру б, до речі, вона заплатила більше цієї суми, що у мене витягла.
***
– А чому я маю їй дарувати свої гроші? – виправдовується Леся. – Образилась вона, треба ж! Живе одна в двокімнатній квартирі, за оренду не платить, про кредит не думає. Отримує не тільки зарплату, але і пенсію на додачу. Нікого не утримує, нікому не допомагає… А ми з чоловіком економимо, так! У нас поки ні кола ні двора, оренда, все треба купувати, ще й дитину народити в ідеалі треба встигнути…
Та й взагалі, мене батьки так виховували: винна – віддай, неважливо, яку суму, хоч мільйон гривень, хоч гривню… То ж хай свекруха не злиться, але я їй відразу показала, що гроші треба вміти рахувати, навіть між рідними.
Фото ілюстративне – kolmovo.
