fbpx
Життєві історії
Ніхто не знав, звідки Ольга з’явилася, в селі всі називали її “квартирантка”.  На саме Різдво стара Пелагея забігла в хату Василини: – Біда з Олею, – навіть не витирала сліз. – Ось, читайте, – протягнула аркуш паперу. Василина поспішала на автобус, хоч би приїхав в таке велике свято. Як колись її втішала Ольга – все мусить буде добре

Подруга…

Ніхто не знав, звідки вона з’явилася. Приїхала в село по направленню вчителювати в школі. Непомітно оселилася в будинку самотньої старенької Пелагеї. З тих пір, на довгі роки причепилося до неї прізвисько “квартирантка”. За матеріалами

Навіть діти, які в школі звали Ольгою Василівною, позаочі називали цим словом. І тільки Василина кликала її на ім’я – просто Оля. Жила по сусідству з бабусею Пелагеєю, була і сама не набагато старшою за приїжджу вчительку. Але Василина вже заміжня, у них з Павлом підростає син. Якось відразу подружилися вони з Олею.

Може, тому, що Василина і раніше забігала до старенької, допомагала їй город скопати, допомогти по господарству. А тепер просто так, посидіти, поговорити – у бабусі є нова помічниця.

Оля дійсно не цуралася сільської роботи. Хоч і росла в інтернаті .Скільки пам’ятає себе, батьки любили заглядати в чарку. І одного разу голова сільської ради відвіз її в інтернат, а молодшого брата в дитбудинок.

Пізніше вона дізналася: таким було рішення опікунської ради. Напевно, так було правильно і краще для неї. Принаймі, в інтернаті Оля ніколи не була голодною, не ночувала, під відкритим небом, не боялася криків нетверезого батька. Ось тільки з братом вони втратили будь-який зв’язок. Уже пізніше, в інституті Оля розшукувала його.

Але знайти єдину рідну душу так і не вдалося. Все це Оля довірливо висловлювала Василині. Та втішала нову подругу: може, пощастить і вона ще зустрінеться з братом. А сім’ю і так знайде. Ось вийде заміж, народить дітей.

Але сільські хлопці чомусь не помічали Ольгу. Вже і Василина не раз дорікала:

– Хоча б в клуб сходила. На танці або в кіно. Так і посивіти можна.

Оля дійсно нікуди, крім роботи і Василини, не ходила. Допомагала подрузі по господарству, гралася з її сином Сашком. Тим більше, що Василина знову чекала дитину.

– Хоч би народилася дівчинка. Павло так хоче дочку, – зізнавалася Ользі. – Ось тільки…

– Що тільки? – допитувалася Ольга.

– Лікарі не радили мені народжувати більше дітей. Тому що може проявитися стара хвороба.

Того вечора вони довго шепотілися в маленькій кімнаті Ольги.

– Поклянись, що нікому не розкажеш, – просила Василина. – Павло про це нічого не знає.

– Але чому? – ніяк не могла зрозуміти Ольга.

– Я не хочу його хвилювати. Все мусить буде добре.

Василина шукала підтримки і розради в словах подруги. І Ольга запевняла її, що дійсно все буде добре.

Василина народила красиву і здорову дівчинку. Але сама встати з ліжка не змогла: лікарі не помилилися. Привіз Павло додому дочку і таку ж беззахисну Василину. Якось відразу посмутнів ще недавно щасливий будинок. Навіть маленький Сашко притих.

Тепер Ольга весь вільний час проводила у Василини та її крихітної доньки. Накупила різних медичних книг, вичитувала, де тільки могла, про хворобу Василини.

– Ти ж сама говорила: все буде добре. Тепер вір в це, – розтирала щоранку і щовечора як би неживі пальці Василисини. Варила їй якісь лiкувальні чаї, запарювати трави.

Минали місяці, роки. Уже пішов в перший клас Саша. Ольга сама зібрала хлопчика, вела за руку на урочисту лінійку. Бігала по двору, по дому маленька дівчинка, кликала “мамою” і Василину, і Ольгу.

– Ти нам рідна, – говорила не раз Василина подрузі. – Не знаю, що було з нами, зі мною, якби не ти.

Павло дійсно все частіше повертався додому пізно. Пояснював, що затримався на роботі. Але навіть тихі зітхання Василини не могло погасити тривоги. Одного вечора Ольга вирішила дочекатися Павла. Поклала спати дітей, Василину.

– Побачиш, скоро все зміниться на краще. А тепер спіть. І мені пора. В школу вставати вранці.

Довго стояла біля хвіртки, чекала Павла. Ось, здається, і він.

– Павло, я хочу поговорити з тобою …

– Про що? – сильні руки охопили тонку талію жінки.

– Про те, що я негідник? Але чи дійсно, я такий вже поганий? Я ж не кинув ж я Василину. І про дітей дбаю, гроші додому приношу. Але мені треба жінку. Розумієш? Та й тобі не позаздриш. Стільки часу при чужій сім’ї. Пора вже і свою мати.

Лице, таке знайоме за багато років, нахиляється все ближче. Ольга намагається вирватися з цього гіркувато-солодкого полону, з міцних обіймів. З цього, до цих пір невідомого відчуття, яке заливає її всю, обволікає, немов густий ранковий туман.

– Не треба вириватися. Ти давно подобаєшся мені, Оля!

На наступний вечір Василина зустріла її радісною посмішкою: Павло вже давно вдома, грається з дітьми.

– Тоді я піду, бабці Пелагеї допоможу, – поспішила додому Ольга.

З тих пір намагалася не залишатися наодинці з Павлом. Якось зустрів він її у тієї ж хвіртки.

– Прости, що так сталося …

– Не бійся, ніхто не дізнається. А хіба щось було? Іди до дітей, до Василини. Вони чекають на тебе.

Павло вдячно стиснув Ольгину руку.

– А знаєш, лікарі подають надію. Професор, якого я привозив …

Ольга знала про це, що у Василини є шанс. А те, що організм долає недугу – це диво. Принаймі, так сказав професор.

Василина вчилася робити перші кроки. Боязкі, тихі, але – сама.

– Влітку поїдемо на море. Так радить професор. І ти з нами, Ольго. І не сперечайся, ти найбільше цей відпочинок заслужила, – Василина не хотіла слухати ніяких заперечень.

Але влітку Ольги в селі вже не було. Зібралася наспіх, посеред шкільного року.

– Знайшла брата, їду до нього. Не хвилюйтеся, не пропаду. Чекайте звістки.

Василина мало не щодня зустрічала листоношу. Але листів від Ольги не було. Не відповідав і мобільний подруги.

– Забудь її. Нарешті, людина має право на власне життя, – чомусь сердився Павло.

У круговерті буднів якось забувалася Ольга. І раптом на саме Різдво прийшла стара Пелагея.

– Біда. З Олею, – навіть не витирала сліз. – А я сподівалася, що вона мене до кінця догляне. Добра була дитина. І якби не … Ось, читайте, – протягнула аркуш паперу.

Лист було від колишньої інтернатівської виховательки Ольги. У неї, а не у брата, виявляється, жила вона останні три роки. І зрідка надсилала вісточки Пелагеї. Радувала, що повернеться. Тепер уже – ніколи. Ольги більше немає.

– Але є дитина. Дівчинка. Її віддадуть до дитячого будинку. Ось вихователька про це пише. Павло, ти ж все знаєш. Про дитину, про те, чому Ольга тоді так раптово поїхала з села. Що ж тепер дівчинці, як і Ользі, рости сиротою? Вирішуйте самі, я більше не потурбую, Оля і так мені, напевно, не пробачила б, що я це розповіла.

Старенька давно пішла. Павло божиться-клянеться, що нічого ні про яку дитину не знає. Мало що вигадала стара? Взагалі, краще спати. Вранці до церкви йти. Різдво … Вже далеко за північ. Тільки чому так тривожно Василині? А перед очима постає один і той самий спогад, коли її дочка кликала Ольгу мамою.

Рано, на світанку, розбудила Павла.

– Приглянь за дітьми. Я скоро повернусь.

Дзвеніли над селом різдвяні дзвони. Дивним спокоєм огортали душу Василини. Поспішала на автобус, хоч би приїхав в таке велике свято. Як це колись її втішала Ольга? Все буде добре…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook