В це важко повірити, але я залишила заробітки і приїхала додому, бо мамі мого чоловіка була потрібна моя допомога.
Свекруху я завжди називала мамою, ця людина заслужила таке ставлення. Це рідко таке буває, тому я вважаю, що мені просто пощастило.
Після весілля ми з чоловіком не мали де жити. Я була родом з села, біля мами залишилася моя молодша сестра, вона вийшла заміж, привела зятя додому і дала мені зрозуміти, що мені нема на що розраховувати.
Батьки мені так і сказали – вибач, доню, хто буде біля мене, тому і будинок. Я працювала на заводі, жила в гуртожитку.
Після весілля ми думали знімати квартиру, але мама чоловіка не дозволила, сказала, що хоч у неї і невеликий будинок, але нас вона зможе помістити.
Коли я народила дітей, мама бігла з роботи, щоб мені допомогти. Ми жодного разу з нею не сварилися.
Не кожна рідна мама так підтримує, як підтримувала мене свекруха.
Діти виросли, я навіть не помітила коли. Її підтримка і допомога були неоціненними.
Коли діти виросли, я вирішила їхати на заробітки. Порадилася з свекрухою, вона одобрила мій план і пообіцяла дивитися за дітьми.
Мені тоді було 42 роки, їй 64.
Вдома мене не було 18 років, я працювала в Іспанії. За цей час діти одружилися, чоловіка мого не стало 8 років тому, а свекруха за цей час дуже постаріла.
Заробітки пішли мені на користь, я непогано справилася – і сину, і доньці допомогла придбати житло, собі будинок збудувала.
А потім мені подзвонили діти і повідомили, що бабуся не дуже добре себе почуває і треба, щоб її хтось доглядав.
Дочка моя має гарну роботу, вона приїжджає до бабусі, але жити з нею не може.
На невістку, дружину сина, я теж особливо не розраховувала, тому вирішила приїхати і сама доглядати жінку, яка в свій час зробила для мене багато хорошого.
Мої подруги-заробітчанки, яким я розповідала, що їду додому, щоб глядіти свекруху, мені дуже дивувалися і не вірили, що так буває, радили мені найняти доглядальницю.
Слухати їх я не стала, просто вони не розуміли, наскільки рідною і важливою є для мене ця людина.
Я приїхала додому, була з мамою до самого кінця. А два місяці тому її не стало. Свій будинок по заповіту вона залишила мені.
Але тут неочікувано з’явився молодший брат мого чоловіка, який все життя прожив в іншому місті і до мами ніколи не приїжджав.
Навіть телефонував їй не часто, а тепер про спадщину згадав, сказав, що раз його брата немає, то будинок мав би по праву належати йому, адже він – син, а я – всього лиш невістка.
Щоб ви розуміли, в моїй ситуації справа зовсім не в квартирі, адже проблем з грошима чи житлом у мене немає.
Тут справа в людяності. Син багато років про маму нічого не знав, а тепер згадав про спадщину.
Навіть не хочу з ним спілкуватися. От як так можна?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.