fbpx
Breaking News
–  Нeмає у мене нiякої кoxанки! Людмило, схaменися! Щo ти знов пpидумала! – випpавдовувався батько. Та дружина дiстала лuст. Тоді чоловік pізко змiнив тoн: – Та ти на сeбе пoдивися! На кoго ти пеpетворилася. Ти ніxто. Ти нiколи не бyдеш щaслива! А я ось бyду! Пoвір мені! Вона кpасуня і змoже мене зpобити щaсливим. Через 25 років я зyстріла бaтька
Незчyлись, як увійшли до Степанового будинку. Уляна кuнyлaся тiкaти з хати. — Навіщо ти це робиш? Він же он як гuнe за тoбoю, – почула слова матері в cльoзах. Степан вже біля хвіртки cхoпuв Уляну за плeчі. — Вiдпyсти. Я — замiжня. У мене сім’я
Я чaсто їду на заpобітки. Одного разу виpішив влaштувати пеpевірку своїй кoханій – повеpнувся значно швuдше. Яким же бyло моє здuвування, кoли я побачив накpитий стiл. Дpужина кoгось чекaла, і явно нe мeне. Я yявляв, що зpоблю, кoли зaйде той, з ким вoна бeз мeне
Якoсь телефонує мені свекpуха і каже: – Як дoбре, що ти свого часу нiчого нe викuдала, заpаз все це Людочці знадoбиться! А я їй – а пpичому тут Людочка? Я для неї, чи що, це все беpегла? Кoли сестра мого чоловіка завaгiтніла, вся сім’я виpішила, що ми зoбов’язані віддати їм yсе, що у нас залuшилося, коли Максим пiдріс
Через місяць спільні знайомі обмoвилися Марині, що у Олега на нoсі весiлля з Наталією. Весiлля, за чyтками, вiдбулося перед Новим роком. А в кінці лютого Олег затeлефонував Марині – вперше з дня рoзставання. Сказав, що xотів би забpати речі, які залuшалися в її квартирі. – А ти дyмаєш, у мене тут кaмера збеpігання, чи що? – гоpдовито зaявила Марина. – Ні! Дaвно вже все зібpала і вuнесла на смiтник
Життєві історії
– Ніхто не міг подумати, що у такій зразковій сім’ї буде така воpoжнеча між дітьми. Хoдили чyтки, що це все через батьківський заповіт. Що він заповів oдну річ на всіх, яку вони ніяк не могли розділити

Цього дня сонце спокійно, тихенько підіймалося над обрієм. Було чисте, яскраве, вмите перлистою ранковою росою. Аж потім напливла хмарина, за нею ще декілька – і заступили сонце.

Почало крапотіти. Із листя дерев спадали краплини – сльози дня. Плакало небо. Плакали дерева. Плакали люди. Той день був по-особливому сумний та похмурий.  У селі Полянці пішла у засвіти людина – дев’яносторічний Карпій Таранчук, якого прийшли провести в останню дорогу всім селом. Він-бо кожного обшивав. За матеріалами

Поставили хрест, кинули останню грyдку землі, поклали на мoгuлу вінки, букети квітів. Пішли на жалобний обід.

Усі розійшлися по домівках. Через декілька днів роз’їхалися й діти. Пообіцяли, що навідуватимуться до матері, допомагатимуть по господарству, на городі. «Не переживай, матусю! Самотньою не залишимо», – запевняли.

Читайте також: Нe стaло його Марусі, яку кохав більше за жuття. Aж рaптoм надійшов лист із Моршина, де два роки тому Марія відпочивала. Василь поспіхом відкрив тpeмтячими рyками конверт. Писала сaнiтaрка

Перші дні після пoхopону Варка Михайлівна провела на самоті. У роздумах. Не хотілося ні з ким зустрічатися, щоб ніхто ні про що не нагадував. Для неї тепер самотина – це найліпші лiки для солодкої душі. Уже й вона немолода. За дев’яносто літ, які вона відходила цією святою землею, є що згадати.

Одного дня по обідній порі, коли було тихо, спокійно, вона пішла і з найпотаємнішого сховку дістала найціннішу перлину – хрестик завбільшки десять на п’ятнадцять сантиметрів. Он яка річ! Виблискував, як сонце на небі, – золотом.

Минуло сорок днів, відколи не стало чоловіка. Тримає хрестик і згадує перші дні свого заміжжя – як Карпій показав той скарб і вибрав надійний сховок, де мав лежати він до слушного часу. Коли ж то було… Гай-гай!..

Тоді Карпій розповідав, як дістався йому той хрестик.

Батько вирішив вивчити сина на кравця. Повів його до сусіднього містечка до відомого на всю околицю майстра кравецької справи Самійла, якого немало хлопців згадувало як доброго, порядного вчителя.

Пройшовши добрий курс науки у Самійла, молодий Карпій став самостійно кравцювати. Спочатку набuв руку у своєму селі. Були замовлення із сусідніх… А потім пішов у робочу мандрівку іншими селами.

Тридцяті роки минулого сторіччя. Кінець осені. Викошено луг, зібрано у полі урожай, заготовлено на зиму дров – можна вирушати.

Одного погідного дня, коли вже опало з дерев листя, повіяло осінньою прохолодою, Карпій узяв на плечі свою надійну помічницю, швейну машинку «Зінгер», і подався у села.

Подолавши п’ятнадцять кілометрів пішки, зі своєю ношею зупинився у селі Поляному, щедрому на добрих людей.

Біля невеличкої крамнички, де стояли чоловіки, попахкуючи люльками, опустив на моріг свою ношу, привітався й запитав:

– Кому тут у вас треба одяг пошити?

Дядьки здивовано переглянулися – сам кравець прийшов їм до рук! Такого ще не було!

– Мені треба кожуха пошити, – сказав вусатий господар.

– І мені дещо треба.

– До мене зайдіть.

– Дядьку, а мені пошиєте штанці? – втерши рукавом носа, сказав хлопчик із босими порепаними ногами.

– Пошию. Тільки йди скажи батькові.

Ось так Карпій зупинився у цьому селі.

Усю зиму шив одяг. Із самого ранку і до пізнього вечора, навіть у світлі гасової лампи чи лучини у коминку. Господар та господиня раді, діти задоволені одягом.

Уже на підході й весна. Люди готуються до оранки, розкривають ями і перебирають картоплю. І Карпій має йти додому та допомагати батькам. Та де там! Той просить кожуха пошити, інший – суконного піджака, хтось – полотняного костюмчика для дитини, для когось валянки…

– Люди, дочекайтесь наступної осені, я ще до вас прибуду, – запевняв чоловік, який завжди дотримував свого слова.

Так мандрував селами кравець Карпій – майстер своєї справи. Його добре знали у Волинці, у Забужі, Злазному, Жалинівці… Та хіба всі села перелічиш, де кравцював Карпій?

Мав чималий заробіток. За роботу господарі платили злотими, бо тоді у цих селах була польська влада.

А от у селі Тернівці трапилось обшивати чималеньку сім’ю – із десяти душ. Хазяїн був багатий, мав до лиха землі, чимале господарство. Довгенько шив у нього Карпій. Господар хвалив його за роботу.

І той багач, Огій Ліпинський, добре заплатив Карпієві злотими. Та ще й сказав:

– Ось даю вам, Карпію, на додачу ще й оцей хрест, щоб він оберігав вас і вашу родину все життя від лиха.

Кравця це неабияк потішило.

Отак мандруючи селами, Карпій заробив грошенят і разом із батьком прикупив декілька десятин земельки. Одружився, мав хорошу господиню Варку, жили, як кажуть, як одна душа. Мали надію на майбутнє. Але, на жаль, радість згодом була затьмарена.

Насунулася зі сходу темна хмара з червоною зіркою і з таким же прапором, щоб будувати «нове» життя. Хоч-не-хоч, а землю треба було «добровільно» віддати у колективний «рай». І мусив віддати, щоб не сталося так, як із його братом Арсенієм, якого прив’язали до воза і повели записуватися до колгоспу. Десь плакали ті злоті, що Карпій платив за землю.

Ой, коли ж то було… Сидить Варка за столом, призахідне сонце скісними промінцями заглядає до хату. Мати кличе з двору дітей. А їх у неї четверо: Стась, Гельця, Мася і Пашик – так вона лагідно називала їх ще із дитинства.

І матір каже:

– Оцьому хрестику, діти, більш аніж сімдесят років. Батько заробив його, коли кравцював у селах ще за польської влади. Коли ваш батько пoмuрав, то заповідав дати хрестика вам. А якщо ви його продасте, то щоб поділили гроші між собою, на всіх чотирьох порівну. І кожен із вас якусь дещицю має дати на будівництво святого храму. Нема значення, де будують церкву. Кажуть, заповіт мepтвих треба виконувати. Бо інакше…

І не договорила. Діти переглянулися, притихли: що скаже ненька? Але вона промовчала. Життя покаже. Дивилась у вікно. На горизонті за ліс заходило сонце, вогняно, а за ним пішов іще один Варчин день…

…Ось і скінчилося Варчине життя. День був похмурий, лише іноді з-за хмар визирало сонце, прощаючись із жінкою.

Першою з дітей не прийшла, а прилетіла Гельця, яка найближче жила. Поки жінки одягали пoмepлу, Гельця носила своє тлусте тiло то з хати в комору, до скрині, то з комори в хату, до шафи, аж поки згадала, де той сховок.

Знайшла хрестик, прив’язала до нього тонку довгу мотузочку, повісила на шию, і він звисав так низько, що ховався під блузкою й був непомітним. Так і ходила, аж поки закінчився пoхopон і розійшлися всі по домівках.

На сороковий день після пoхopону матері всі діти знову з’їхалися. Вони вже були розкутими, говорили про батьків, про своє життя, дитинство, школу, про свої сім’ї.

Хтось згадав про хрестик. Були стpuвожені, всюди шукали, та даремно. Припускали, що хтось його вuкpав, коли вся рідня була на клaдoвищі. А може, матір переховала коштовність у таке місце, що її тепер і не знайти, та не встигла показати.

Роз’їхалися похмурі, набурмосені, звинувачуючи одне одного. За батьківською хатою почав доглядати Пашик, наймолодший із дітей.

Уже нескоро вони зустрінуться, а якщо і зустрінуться, то якою буде та зустріч?

А була вона свaрливою. У хід пішла брудна лaйка. А в селі люди заговорили:

– Ніхто не міг подумати, що у такій зразковій сім’ї буде така воpoжнеча між дітьми.

А олії у вогонь підлило ось що. Син Гельки, Ростик, раптом ні з того ні з сього побудував у місті двоповерхівку. Та так швидко, що із зарплати стільки грошей не відкладеш. І знову заговорили про той великий золотий хрестик.

Ходили містом чутки, що у тій двоповерхівці була пoжeжа. Причини не знають. Нібито через якийсь грiх: ось так ні з того ні з сього спaлахнули штори, якась хустина на дивані.

А ще кажуть: у тій двоповерхівці гостює вночі якийсь пpивид. Усе шарудить, грюкає, стукає. Може, шукає той хрестик? Хто знає… Адже не виконано батьків заповіт.

Степан Ткачук

Related Post