“Нічого не розумію. Невістка ж знала, що я до них прийду, я ж попередила. Куди вона могла подітися?”, – говорю я сама до себе під дверима квартири сина.
Я була відверто засмучена, адже я перлася через все місто, з двома сумками гостинців, і все заради того, щоб зараз стовбичити тут під зачиненими дверима?
Найприкріше, що Юля знала про мій візит, вони на минулому тижні в неділю у мене були, і я попередила, що приїду до них в середу, бо ще маю певні справи якраз у них на районі.
Живемо ми в одному місті, але в протилежних кінцях, тому мені довелося двома автобусами добиратися, і на дорогу я витратила більше години. А якщо ще врахувати, що на дворі вітряна і холодна погода, то для мене приїхати до них – не таке вже й просте завдання.
Та я зібралася, як і обіцяла. У внучки моєї скоро день народження, три рочки. Невістка попередила, що святкувати вони нічого не збираються, прийдуть тільки найрідніші і хресні батьки. Але ж я бабуся, і мені хотілося хоч трохи прикластися до цього свята.
У мене вдома були закрутки: я взяла баночку білих грибів, баночку маринованих помідорів і баночку маринованих огірків – таке точно на столі зайвим не буде.
З дачі я привезла деякі овочі і фрукти, і все дітям по троху дала, все ж менше їм в магазині доведеться купувати.
Але невістка мені двері не відчинила, і просто не уявляла, що мені з цим тепер робити. Нести сумки назад додому? Чи залишити їх тут, під дверима у них? Ситуація – хоч плач.
Стала я набирати невістку, а вона не відповідає. Сину не хотіла телефонувати, знаю, що він на роботі і не завжди бере слухавку, тому я йому повідомлення написала.
“Сину, я тут у вас під дверима. Ти не знаєш, де Юля? Вона від мене слухавку не бере”.
Повідомлення я відправила, але син його навіть не прочитав. Мені дуже було гірко стояти отак у них перед зачиненими дверима.
Я би ще зрозуміла, якби я їх не попереджала. Але ж ні, я не з тих свекрух, що приходять коли їм заманеться, я все зрозумію, у молодих своє життя, свої плани, і з ними треба рахуватися.
Простояла я так більше години. Вже і голодна була дуже, і в туалет хотіла. Зібралася я вже йти, сумки вирішила їм під дверима залишити – ну не тягнути ж мені їх назад?
Але в останній момент відчиняються двері ліфта, і з нього виходить невістка разом з дитиною і своєю мамою.
Сваха зі мною привіталася, вдала, що здивована.
– Ви давно прийшли? – байдужим тоном запитала мене невістка.
– Ні, недавно, – збрехала я. Бо що толку, що я скажу правду, лише посваримося зайвий раз. Вона ж і знала, коли я маю прийти, і пропущені від мене на своєму телефоні бачить, але вдає з себе наївну.
– Ми з дочкою і внучкою по магазинах ходили, – вирішила втрутитися в нашу розмову сваха.
Зайшли ми, нарешті, в квартиру. Я занесла сумки на кухню, і перечислила невістці, що я їм принесла.
Юля навіть дякую не сказала. Сіли вони з своєю мамою пити чай, а мене до столу не кличуть.
Я сходила в туалет, а потім сказала, що маю ще справи, і поспішила вийти з цієї квартири, де мені були явно не раді. Підтвердженням цього було те, що невістка навіть не вийшла мене проводжати, і двері зачинити за мною.
Але, щойно вийшовши з під’їзду, я зрозуміла, що забула у них свій телефон, тож довелося повертатися.
Двері ще досі були відчиненими, я тихо зайшла, і почула розмову невістки із своєю мамою.
– Якось негарно вийшло, – каже сваха. – Гляди, щоб свекруха не образилася.
– За що? – спалахнула Юля як скибка. – Це я маю на неї ображатися. Вона розкошує в двокімнатній квартирі, а нам віддала цю диру. Я їй в минулу неділю, як ми у неї були, натякала, що їй забагато стільки місця, а нам трьом в однокімнатній квартирі тісно давно, та свекруха вдавала, що не розуміє. Тож, поки вона нам свою квартиру не віддасть, дитину не побачить.
– Дійсно, – підтримала сваха свою доньку. – Навіщо свасі аж дві кімнати?
Я тихенько забрала телефон з коридору, сіла в ліфт і розплакалася. Образа душила мене. Цю однокімнатну квартиру, в якій зараз живуть син з невісткою, я їм віддала просто так. Це була моя спадкова квартира, і я її відразу на сина переписала.
Вважала, що на початку сімейного життя жити окремо, та ще й в своєму – на даний час це неабиякий привілей. Сама ж я залишилася жити в своїй двокімнатній квартирі, що вважала цілком нормальним явищем. Чого б це я мала віддавати свою квартиру молодятам? Я і так їх житлом забезпечила.
Свати мої живуть в трикімнатній квартирі, і не вважають, що вони щось винні нашим дітям. У свахи є чоловік, а в мене нема, от і вся різниця. І ще, молодший брат невістки час від часу живе у батьків, коли він від своєї дружини йде, у них там не все стабільно.
То сваха нічого не дала і спокійно живе, а я дала квартиру, і ще маю почуватися винною?
Після цього у мене пропало будь-яке бажання спілкуватися з невісткою. Вона ж спеціально так зробила – пішла з дому, хоча знала, що я до них маю прийти.
Не знаю, що мені робити? Як далі будувати стосунки з невісткою і свахою, яка підтримує свою доньку, замість того, щоб все їй пояснити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
