Нічого дивного в тому, що свекруха мене недолюблює, я не бачила – я розлучена, до того ж, з дитиною. Тому я не особливо розраховувала на прихильність мами Олега до мене і до мого сина від першого шлюбу.
Але нещодавно Вероніка Львівна вирішила змінити своє ставлення до мого сина. Тепер вона для нього не чужа тітка, а бабуся Вероніка Львівна. Вона пробула у нас близько години – із задоволенням погралася з восьмимісячною онукою, нашою спільною з Олегом донькою. Щось здавалося мені дивним, але я ніяк не могла зрозуміти що саме. Коли вона зібралася додому, і ми проводжали її в передпокої, Вероніка Львівна дістала з сумки невеликий целофановий пакетик і дала його моєму чоловікові:
– Я Андрійкові подарунок привезла. Побачила в минулий раз, що у вас комп’ютер з’явився. Ось, мишка. Спеціальна, для людей, які вважають за краще користуватися лівою рукою.
– Мамо, навіщо? – чоловік дістав з пакета пластикову коробочку і покрутив її в руках. – У нас нормальна мишка…
– Дякую, Вероніко Львівно! – перебила чоловіка, поки він не наговорив зайвого. – Андрійкові обов’язково сподобається подарунок. Ця мишка – потрібна і важлива річ для нього. Ми навіть не подумали про таку мишу. Спасибі за Вашу уважність.
Після цих моїх слів свекруха розпливлася в боязкій усмішці:
– А де Андрійко?
– Гуляє, – відповіла я, трохи збентежена раптовою зміною настрою свекрухи.
– Це правильно. У його віці потрібно якомога більше часу проводити на свіжому повітрі.
Варто було їй покинути наш будинок, як чоловік запитав:
– І що це було? У нас реально універсальна миша! Андрій нормально їй користується, ніяких проблем немає.
– Ти не розумієш! Твоя мама перший раз принесла Андрійкові подарунок! Перший раз! Особисто йому! І поводила себе зовсім по-іншому. Дивно якось. Так вона навіть на дні народження до нього не ходить! А сьогодні твоя мама сама на себе не схожа!
– Принесла і принесла. Нічого незвичайного. Минулого разу Андрійкові від мами маленька машинка дісталася. Подарунок? Подарунок.
Олег так і не зрозумів різниці – минулого разу машинка була «за компанію» до брязкалець, які вона принесла рідній внучці. Відколи у нас народилася донька, свекруха завжди так робить: щось купує внучці і, яку-небудь дрібницю для Андрійка. А ця мишка – конкретно для Андрійка.
– Все одно нічого не зрозумів, – махнув рукою чоловік і пішов в кімнату.
Звичайно не зрозумів. Не так подивилася, не таким тоном сказала, не з тим виразом обличчя машинку вручила – цим більше захоплюються жінки. І взагалі, ці китайські машинки-подаруночки, більше схожі на подачки, на мій погляд, купувалися свекрухою тільки для того, щоб показати моєму чоловікові яка вона гарна – ось, чужу дитину не обділяє.
Варто задуматися, як я зрозуміла, що саме здалося мені дивним: кожен раз, коли в зоні видимості з’являлася Вероніка Львівна, мені хотілося заховати старшого сина, навіть якщо його не було поруч. Начебто, вона не говорила при ньому нічого поганого, але її невдоволення одним тільки фактом його існування відчувалося фізично.
А цього разу нічого подібного не було! Андрійка Вероніка Львівна не злюбила з першого погляду. Та й мене теж. якщо чесно. Не такої дружини вона хотіла для свого сина. І якщо з моїм існуванням Вероніка Львівна згодом змирилася, то Андрійка вона не сприймала взагалі ніяк.
Я не просила від неї нічого особливого: у Андрійка є родичі, які його люблять. А тут – спеціальна мишка. Так, нам вона не потрібна – є універсальна, але сам факт подібної турботи вельми здивував і порадував.
Наступного разу, прийшовши до нас в гості, Вероніка Львівна вирішила погуляти з онукою. Вона часто так робить: чоловік спускає коляску, вона садить туди внучку і бродить по парку. Ось тільки вперше вона вирішила взяти Андрійка з собою. Син був задоволений і дуже розхвалював бабусю Вероніку. Завжди була Вероніка Львівна, а зараз – бабуся.
– Ти вже пробач мою поведінку, – якось сказала свекруха. – Андрійко не винен. Так ніхто не винен. Мені здавалося, що він буде заважати, буде зайвим. Що він у тебе на першому місці, а мій син завжди буде на других ролях. Твій син – живе нагадування про іншого чоловіка.
А нещодавно я зрозуміла, що так більше тривати не може. Я виправлюся, обов’язково. А як Андрійко сестричку любить? Знаєш, я коли побачила, як він її з ложечки годує, так соромно за себе стало: доросла жінка, а такою нісенітницею займаюся. Справжньою люблячою бабусею стати не обіцяю, але бабусею Веронікою буду.
Я дуже розчулилася від таких слів і обняла її. Перший раз. Від усієї душі. І сказала спасибі не тільки за її сина, а й за мого.
Фото ілюстративне – nyamkiv.
