Валерій завмер на кухні із кухлем ароматної кави в руці. Вхідні двері його затишної, але чужої квартири щойно відчинилися з гуркотом, а в передпокій влетіла Катерина, його колишня дружина. Вона буквально вштовхнула у коридор двох хлопчиків із невеликими рюкзачками.

— Валеро, мені терміново треба виїхати! Ось забирай своїх синів! — Катерина не чекала відповіді. — Микито, Стасику, тато за вами догляне кілька тижнів!

Сини невпевнено тупцювали у передпокої. Шестирічний Микита виглядав збентеженим, а п’ятирічний Стасик міцно притискав до грудей свого пошарпаного плюшевого ведмедика. Катерина, не гаючи часу, вже діставала телефон, викликаючи таксі.

— Що означає «кілька тижнів»? — нарешті оговтався Валерій. — Ми ж домовлялися лише на вихідні! Катю, ти знаєш, що в мене з Аліною є чіткі домовленості! Діти не можуть тут залишатися!

— Ой, та годі тобі! — відмахнулася Катерина, не дивлячись на нього. — Скажи своїй новій дружині, що це форс-мажор! Я їду з Андрієм на відпочинок! Квитки безповоротні, все оплачено! Не можу ж я їх із собою тягти!

— Ти могла попередити заздалегідь, принаймні за день! — Валерій відчув, як усередині закипає роздратування. — Це не іграшка: «На, тримай дітей»! Я мав підготуватися, може, винайняти житло для нас.

— Зняти житло? — Катерина пирхнула. — А що, твоя дружина настільки не хоче бачити твоїх дітей, що ти не можеш привести їх у дім, де ти живеш?

— Справа не в тому, чи хоче вона їх бачити, а в домовленостях! Це її квартира, їй її батьки подарували, і ми мали правило…

— Мене не цікавлять ваші правила! — обірвала його Катерина. — Ти їхній батько, ось і займайся! А мені час! Таксі вже приїхало!

Вона швидко поцілувала синів, веліла слухати тата і вискочила за двері, залишивши Валерія в повній розгубленості.

— Тату, а де ми спатимемо? — тихо спитав Микита.

— І що ми їстимемо? — додав Стасик, міцно обіймаючи ведмедя.

Валерій подивився на годинник — Аліна повернеться з роботи лише за шість годин. Він мав час придумати якийсь вихід. Він міг би зателефонувати до своїх батьків, але вони жили в іншому місті. Колишня теща? Після розлучення вони майже не спілкувалися.

— Давайте поки що розберемо речі… — сказав він, намагаючись звучати бадьоро. — Потім вирішимо, де влаштуємо спальне місце!

Він дістав телефон і набрав Аліну. Після п’яти гудків увімкнулась голосова пошта. «Аліно, передзвони мені терміново. У нас сталася непередбачувана ситуація», — коротко повідомив він. Потім надіслав повідомлення з поясненням.

Поки діти влаштовувалися у вітальні, Валерій зателефонував до кількох готелів, але ціни кусалися, а вільних місць майже не було — у місті проходив якийсь бізнес-форум. Він подумав про орендовану квартиру, але всі варіанти вимагали часу на перегляд, укладання договору… Часу, якого в нього не було.

— Так, хлопці! — Він повернувся до синів. — Я мушу на пару годин з’їздити на роботу, там термінова зустріч! Ви посидите тихенько, подивитеся мультики, добре? Тільки нічого не чіпайте у квартирі!

— А чи можна нам морозиво? — з надією спитав Стасик.

— Звичайно! — Валерій поліз у холодильник, але згадав, що Аліна не любить солодощів. — Знаєте що… Давайте я забіжу в магазин і куплю вам усе, що захочете!

За пів години хлопчики вже сиділи перед телевізором із морозивом та улюбленими смаколиками, а Валерій квапливо збирався на роботу.

— Микито, ти старший! Доглядай брата! І пам’ятай: нічого не чіпайте!

— Добре, тату! — Серйозно кивнув Микита, не відриваючи очей від екрану.

Коли Валерій повернувся за три години, у квартирі стояла підозріла тиша. Телевізор був вимкнений, а діти ніде не виднілися.

— Микито? Стасику? — покликав він, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

— Ми тут! — пролунав приглушений голос зі спальні.

Валерій рвонув туди і завмер у дверях. Діти сиділи на ліжку, а довкола них були розкидані книги з колекції Аліни — подарункові видання класики з рідкісними ілюстраціями, якими вона дуже дорожила. Кілька сторінок були вирвані і лежали на підлозі.

— Що ви наробили? — ахнув Валерій.

— Ми хотіли подивитися! — пробурмотів Микита. — А потім Стасик почав виривати картинки…

— Я хотів тільки подивитися! — схлипнув молодший. — Вони такі гарні…

Валерій кинувся збирати розкидані книжки. Три томи були безнадійно зіпсовані: у одного була відірвана обкладинка, у другого — кілька вирваних сторінок, а третій був залитий чимось липким.

— Хлопці… — почав він, намагаючись говорити спокійно. — Я ж просив нічого не чіпати…

У цей момент з коридору пролунав звук скла, що б’ється. Валерій вибіг і побачив уламки дзеркала для підлоги, яке Аліна привезла з подорожі. Поруч стояв Стасик із м’ячем у руках і злякано кліпав очима.

— Я грав… А м’ячик відлетів… — прошепотів він.

Валерій оглянув наслідки і зрозумів: він має серйозні проблеми. До приходу Аліни залишалося менше години.

Валерій кидався по квартирі, намагаючись усунути сліди дитячого бешкету. Він згріб уламки дзеркала в пакет, сховав зіпсовані книги в комору і посадив дітей на диван у вітальні.

— Так, уважно слухайте! — почав він, сідаючи перед ними навпочіпки. — Скоро прийде Аліна, моя дружина! Вона не знає, що ви тут і… Може, не зрадіти!

— Вона зла? — спитав Стасик, міцніше обіймаючи свого ведмедя.

— Ні, не зла! — зітхнув Валерій. — Просто вона не звикла до дітей! І ще ця квартира… Це як її особистий простір, розумієте? Тому давайте домовимося: ви сидите тихо-тихо і не виходите з вітальні, поки я з нею поговорю!

Микита скептично оглянув батька.

— Але ж ти наш тато! Чому ми маємо ховатися?

Валерій не знайшов, що відповісти на це просте запитання. Справді, чому його діти мають ховатися у квартирі, де живе їхній батько? Але пояснювати шестирічній дитині всі нюанси дорослих стосунків було безглуздо.

— Це складно, синку! Ви просто…

Клацання вхідного замку змусило його замовкнути на півслові. У передпокої почулися кроки.

— Валеро, ти вдома? — пролунав голос Аліни. — Чому ти не відповідав на повідомлення? Я хвилювалася…

Вона завмерла у дверях вітальні, дивлячись на двох хлопчиків, що сидять на дивані. На її обличчі відбилася ціла гама емоцій — від здивування до погано прихованого засмучення.

— Що це? — спитала вона майже пошепки.

— Це Микита та Стасик, мої сини! — відповів Валерій, підводячись на ноги. — Катя поїхала у відпустку і залишила їх зі мною!

— Поїхала? — Аліна підійшла ближче, не зводячи погляду з дітей. — І на скільки?

— На два тижні! — Валерій постарався посміхнутися якнайбезтурботніше. — Я вже шукаю варіантів, де їх розмістити!

— Варіанти? — Аліна підвищила голос. — Які ще варіанти? У нас з тобою була домовленість, Валеро! Жодних дітей у моїй квартирі! Це було нашою умовою!

Микита та Стасик насторожено переглянулись. Валерій зробив крок до дружини.

— Аліно, давай обговоримо це на кухні! — Він кивнув у бік дітей. — Вони все чують!

— Мені байдуже! — відрізала вона, але все ж таки попрямувала на кухню.

Як тільки вони опинилися за зачиненими дверима, Аліна спалахнула:

— Ти привів їх сюди, хоч ми від самого початку домовилися, що цього не буде! Ми встановили правила: твої діти – це твоя турбота, але не в моєму домі!

— Я не міг залишити їх на вулиці! — спробував виправдатись Валерій. — Катя просто приїхала і пішла! Що мені було робити?

— Забрати до своїх батьків, зняти готель, відправити їх до бабусі — будь-що, але не заводити сюди!

Аліна підійшла до раковини, щоб налити води, і помітила на столі крихти від смаколиків.

— Вони ще й їли тут цю нездорову їжу? — вона роздратовано змахнула крихти у відро для сміття. — А що вони ще встигли зробити за моєю спиною?

Валерій зам’явся, і це не сховалося від уваги Аліни. Вона звузила очі.

— Що вони наробили?

— Нічого особливого… — надто швидко відповів він. — Просто діти… Вони активні…

Аліна швидко вийшла з кухні і попрямувала до коридору. Валерій поспішив за нею. Вона відразу помітила відсутність дзеркала — на стіні залишилося лише кріплення.

— Де моє дзеркало? — спитала вона крижаним тоном. — Те саме, яке я привезла з Італії!

— Відбувся невеликий інцидент… — зізнався Валерій. — Стасик випадково…

— Де воно? — Перебила Аліна.

— У комірчині… Але воно розбилося, його вже не…

Аліна різко відчинила двері комори й побачила не лише пакет із уламками дзеркала, а й стопку своїх зіпсованих книг.

— А це що?! — Вона витягла книгу з відірваною обкладинкою. — Мої колекційні видання? Вони знищили мої книги?

— Вони просто хотіли подивитись картинки! — Спробував пояснити Валерій. — Це ж діти, вони не розуміють цінності…

— А мені не потрібні тут твої діти від першого шлюбу, тож забирай їх звідси, поки ви всі разом не вийшли!

— Ти жартуєш?

— Я не жартую, Валеро! Або вони зникають з моєї квартири до вечора, або разом із ними зникаєш і ти! Зовсім! — випалила Аліна, жбурляючи книгу назад у комору.

Вона пройшла повз нього до спальні і з гуркотом зачинила двері. Валерій залишився стояти в коридорі, почуваючи себе розірваним між двома світами — минулим, у якому в нього були діти, і сьогоденням, де він вибрав жінку, для якої його сини були чужими та небажаними.

У вітальні Микита міцно обіймав Стасика, який схлипував, бо все чув.

— Збирайтеся, хлопчики! — Валерій увійшов до вітальні з напускною бадьорістю. — Ми поїдемо до бабусі Тамари!

— До маминої мами? — здивувався Микита, обіймаючи молодшого брата. — Але ти казав, що у вас із нею напружені стосунки! І що вона…

Валерій почав укладати розкидані речі дітей назад у рюкзаки.

— Іноді доводиться переступати через свою гордість! — пробурмотів він. — Особливо коли йдеться про найближчих людей!

Стасик витер кулаком мокрі щоки.

— Тату, а чому тітка Аліна нас не любить? Ми ж нічого поганого не зробили!

Валерій завмер на секунду. Як пояснити п’ятирічній дитині, що дорослі іноді будують стосунки на дивних компромісах, де немає любові до чужих дітей?

— Вона просто не звикла до дітей! — нарешті відповів він. — У всіх свої правила в домі! Ми порушили її правила, і вона засмутилася!

— А ти любиш її більше за нас? — раптом спитав Микита, дивлячись батькові прямо у вічі. — Якщо нам не можна жити з тобою?

Це просте питання вдарило Валерія сильніше за будь-який фізичний вплив. Він опустився на диван між синами і обійняв їх обох.

— Ні, звичайно ні! Ви мої діти, і я люблю вас найбільше на світі!

— Тоді чому ми маємо їхати? — продовжував допитуватись Микита з недитячою проникливістю. — Чому не вона?

Валерій не знайшов з відповіддю. Натомість він підвівся і продовжив збирати речі.

— Це складні дорослі запитання, синку! Давайте поспішаємо, нам їхати більше двох годин!

Зі спальні вийшла Аліна. Її обличчя було напружене, але спокійне, ніби вона ухвалила якесь важливе рішення.

— Їдете? — спитала вона, спостерігаючи за зборами.

— Так! — коротко відповів Валерій, не зводячи очей. — Відвезу дітей до Тамари Сергіївни та повернуся!

Аліна схрестила руки на грудях.

— Знаєш, я щойно розмовляла з Катею…

Валерій здивовано підвів голову на дружину.

— З Катею? Ти їй дзвонила?

— Так, знайшла її номер у твоєму телефоні! — Без тіні збентеження відповіла Аліна. — Цікаво було дізнатися, як давно планувалась ця поїздка і чому ти не попередив мене заздалегідь!

— І що вона сказала? — напружився Валерій.

— О, багато цікавого! — Аліна посміхнулася. — Виявляється, вона попереджала тебе за місяць! І навіть пропонувала гроші на винаймання квартири для дітей! Але ти вирішив, що простіше поставити мене перед фактом?

Валерій зблід. Ця брехня могла коштувати йому не тільки стосунків з Аліною, а й довіри дітей, які зараз дивилися на нього.

— Тату, це правда? — тихо спитав Микита. — Мама тобі казала, що поїде?

— Я… — Валерій проковтнув грудку в горлі. — Ми обговорювали можливість, але нічого конкретного…

— Досить брехати! — спалахнула Аліна. — Ти привів їх сюди, щоб поставити мене в положення, коли я не зможу відмовити! Розраховував на мою толерантність? Думав, я змирюся, побачивши цих милих хлопчиків?

— Аліно, припини! — процідив Валерій, кивнувши у бік дітей. — Ми можемо обговорити це пізніше!

— Ні, Валеро, пізніше жодних обговорень не буде! — відрізала Аліна. — Ти порушив наше головне правило! І навіть не те, що привів дітей — ти збрехав мені! А тепер ти їдеш до своєї колишньої тещі, як школяр! І що ж далі? Будеш два тижні жити на два будинки? Чи ти збирався лишити їх там і забути до приїзду колишньої?

Валерій різко підвівся і підійшов до Аліни.

— Не треба робити з мене монстра, що кидає своїх дітей! — тихо сказав він. — Я намагаюся знайти рішення, яке влаштує всіх!

— Нема такого рішення! — відрізала Аліна. — Є лише вибір! І ти його зробив, коли погодився на мої умови два роки тому!

Вона обернулася до хлопчиків, які зачаровано стежили за перепалкою дорослих.

— Нічого особистого, діти! — сказала вона спокійніше. — Просто так склалося життя! Ваш тато вибрав мене, а я обрала життя без чужих дітей! Ми домовилися про це ще до весілля!

— Аліно! — Вигукнув Валерій, але вона тільки відмахнулася.

— Збирайтеся швидше! — Аліна демонстративно подивилася на годинник. — І постарайтеся нічого не зламати до від’їзду!

З цими словами вона повернулася до спальні. Валерій стояв посеред вітальні, відчуваючи на собі погляди дітей — розгублений Стасика та звинувачуючий Микити.

— Тату… — нарешті сказав старший. — А ми правда тобі чужі?

Дорога до колишньої тещі зайняла майже три години. Валерій вів машину, занурений у свої думки, а діти тихо сиділи ззаду. Стасик у якийсь момент заснув, а Микита дивився у вікно з недитячою серйозністю.

Тамара Сергіївна зустріла їх без особливого ентузіазму, але онуків забрала з радістю.

— Знову кидаєш своїх дітей на інших, Валеро? — спитала вона, коли хлопці пішли розбирати свої речі. — Катя попереджала мене, що ти можеш прийти! Хоча я думала, що вистачить совісті привезти їх раніше, а не о дев’ятій вечора!

— Я їх не кидаю! — втомлено відповів Валерій. — Просто виникли складнощі з…

— З твоєю новою дружиною, яка не терпить дітей! — Закінчила за нього Тамара Сергіївна. — Усі знають про це! Катя розповідала, що ти бачиш синів тільки у вихідні, та й то пару годин! Такий графік обрала твоя Аліна, чи не так?

Валерій мовчав. Говорити щось на своє виправдання було безглуздо — вона вже давно все вирішила.

— Я заберу їх, як тільки Катя повернеться! — нарешті сказав він. — Дякую, що погодилися допомогти!

— Я роблю це не заради тебе! — відрізала жінка. — А заради онуків! Іди попрощайся з ними і їдь до своєї вибагливої дружини!

Валерій знайшов синів у маленькій кімнаті. Вони вже розставляли привезені іграшки.

— Ну що, хлопчики, я поїхав… — сказав він, намагаючись звучати бадьоро. — Будьте добрими, слухайтеся бабусю! Я дзвонитиму щодня!

— Тато… — Микита серйозно глянув на батька. — Ти все-таки її вибрав, так?

Валерій знав, про що каже син. І йому не було чого відповісти. Він просто обійняв хлопчиків, поцілував їх і пішов, відчуваючи, як щось важливе, можливо, найважливіше в його житті, залишається позаду.

Зворотний шлях здався нескінченним. Валерій думав про слова Микити, про те, як легко він піддався ультиматуму Аліни, про те, що він насправді мало знає про своїх синів. Які у них улюблені книжки? Про що вони мріють? Як проходять їхні будні?

Коли він під’їхав до будинку, було вже далеко за північ. Валерій дістав ключі і вставив у замкову щілину, але ключ не повернувся. Він спробував знову — безрезультатно. Замок було змінено.

Валерій натиснув кнопку дзвінка. Минуло кілька хвилин, перш ніж за дверима почулися кроки.

— Хто там? — пролунав голос Аліни.

— Це я, відкрий, будь ласка! — втомлено відповів Валерій.

Двері відчинилися, але тільки на довжину ланцюжка. У щілину Валерій побачив обличчя дружини — спокійне та рішуче.

— Що тобі потрібне? — спитала вона.

— Що означає «що мені потрібне»? Я живу тут! — здивувався Валерій. — Чому змінено замки?

— Тому що ти тут не живеш! — рівним голосом відповіла Аліна. — Я подала на розлучення! Поки що тільки через онлайн-сервіс, але завтра ще й сама з’їжджу до РАЦСу! Усі твої речі упаковані, вони вже у гаражі!

Валерій не повірив своїм вухам.

— Ти жартуєш? Через те, що я привів своїх дітей на один день?

— Не через дітей! — Похитала головою Аліна. — Через твою брехню! Через те, що ти порушив наше головне правило! Через те, що ти не поважаєш мене та мої межі!

— Це просто абсурд! — вигукнув Валерій. — Я відвіз дітей, як ти хотіла! Що ще тобі потрібне?

— Мені потрібне життя без емоційного тягаря і постійного вибору! — відрізала Аліна. — Ти сам це розумієш! Ти розриваєшся між мною та дітьми, і ніколи не будеш повністю щасливий! А мені набридло бути тією, хто вічно стоїть на шляху між батьком та його дітьми! Набридло бути причиною того, що ти відчуваєш провину!

— Але ж ми можемо все обговорити, знайти компроміс…

— Ні, Валеро! — твердо сказала Аліна. — Твій син мав рацію! Ти маєш вибрати! І я роблю цей вибір за тебе! Забирай свої речі та йди! Повертайся до дітей!

Валерій стояв приголомшений.

— Так просто? Два роки стосунків – і все?

— Ці стосунки були приречені із самого початку! — знизала плечима Аліна. — Ми обидва це знали, просто не хотіли визнавати! А зараз – прощай!

Вона зачинила двері перед його носом. Валерій стояв на майданчику, не знаючи, що робити далі. Весь його світ звалився за один день. Чи, може, він просто перестав жити ілюзіями?

Він повільно спустився в гараж і побачив кілька ящиків зі своїми речами. На одній із них лежала записка: «Ключі від машини всередині. Квартиру можеш не шукати поки що, у мене є знята корпоративна на пару тижнів. Адреса у конверті. Прощай».

Валерій сів просто на холодну підлогу гаража і вперше за довгий час відчув дивне полегшення. Усе скінчилося. Більше не потрібно розриватися між двома життями, більше не потрібно вдавати, що його влаштовує бачити своїх дітей по дві години на тиждень.

Він дістав телефон і набрав номер Тамари Сергіївни.

— Я знаю, що вже пізно… — сказав він, коли вона відповіла. — Але чи можна мені поговорити з дітьми? Я хочу сказати їм, що завтра повернусь! І цього разу — надовго…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.