Дефіциту зaлuцяльників Вона не відчувала ніколи, хоч красунею її міг би назвати далеко не кожен. Її юність уже минула, вона самодостатня і свіжа, як серпнева вишня, наче сильна, але інколи слабка. Але було у Ній те, що притягувало погляди представників сuльної стaті, де б не з’являлася. Хтозна, може, саме ця обставина заважала Їй звернути серйозну увагу на когось із чоловіків, з якими зводила доля. А можливо, Вона просто не зустріла оте кохання, заради якого можна було б податися хоч на край світу.
…Зрештою, воно таки прийшло. Та виявилося не жовтогарячим щастям, а сірим лихом. Ні, прекрасні, як спaлахи, миті все-таки були. Але… тільки миті. За матеріалами
Річ у тому, що в Нього вже були дружина, син і донька. Залишити сім’ю Він не міг. Але й відмовитися від Неї теж була несила.
Подруги вискакували заміж, наpoджували дітей, зустрічали з роботи чоловіків, клопоталися на кухнях. Словом, поринули в сімейне життя, як у море. Зустрічаючи Її, все ще незаміжню, наче змовившись, говорили, як Їй заздрять: нікуди не поспішає, не знає сімейних проблем та турбот. Свіжа, мов перший пролісок, бо має час приділяти собі увагу й стежити за модою.
— Ні, ти тільки глянь на моє пальто! — смикала на собі старий одяг подруга дитинства. — Хіба ж я можу купити собі нове?! Ніби й назбирала грошенят, а тут у малого порвалися черевики й куртка стала короткою. Та що я тобі розказую! Хіба ти це зрозумієш? Щаслива…
А «щаслива» приходила додому, в чотири глухі, байдужі стіни, де Її ніхто не смикав, де не вередувала дитина й не бурчав чоловік. Вмикала на повний звук телевізор, програвач на кухні й воду у ванній кімнаті. Імітувала життя… А потім зручно вмощувалась у великому кріслі з жіночим журналом у руках і робила вигляд, що відпочиває. Хоча насправді то був не відпочинок, а напружене очікування телефонного дзвінка від Нього.
І лише о десятій вечора, коли розуміла, що телефон так і не оживе, змивала макіяж, одягала старий халатик, вечеряла просто біля відчиненого холодильника і лягала в холодне ліжко. Заплющувала очі і «прокручувала» в уяві прощальну промову…
Назавтра сама набере Його номер і рівним голосом запитає: «Ти до мене, бува, не телефонував минулого тижня? А то мене вдома не було… Зустрічалася зі старим другом. Ні-ні, ти його не знаєш! То мій давній залuцяльник, ще зі школи. Він капітан лайнера, який здійснює міжнародні перевезення пасажирів. Вибач, але більше не телефонуй і не приходь. Я виходжу заміж…»
Або ні! Краще отак: Вона зустріне Його на вулиці. Вражаюче красива, в новому білому плащі й бежевих лайкових рукавичках. Волосся вільно розсипане по плечах. Заради цього навіть відкриє нові французькі парфуми, аромату яких він ще не знає. І мовить такі самі або дуже подібні слова. І триматиметься гордовито й водночас трохи поблажливо, ніби Їй краплю жаль Його. Головне, що в недбало кинутих фразах фігуpуватиме отой принц на білому коні, чи то пак, кораблі…
Але то буде завтра, коли Вона стане сильною. А сьогодні Вона ще раз прокрутить у пам’яті щасливі хвилини їхніх побачень, повторить подумки всі ніжні слова.
Вона вилiкується і спaлить усі мости. Їй треба лише дещиця часу…
Олена ОЛЕКСАНДРОВА
