«Ти – радість в моїй одинокій журбі»
Так ніжно та лагідно, з відчуттям якогось тепла та людяності, він назвав саме ту, яку зустрів у важкий період свого життя. Вона, наче світло, прорiзала стpашну та холодну тьму, яка запеленала його душу тугими мереживами смутку, болю і розчарування. Тоді для нього довгі та світлі дні ставали безкінечними чорними та темними ночами. Бездонна тьма заступала заплакані очі. Кажуть, що чоловіки не плачуть, а він плакав від безвиході, бо залишився наодинці із журбою і самотністю. Наш ДЕНЬ
Артем був гарною дитиною у своїх батьків, єдиним сином. Його любили, але змалку привчали до праці, вчили поваги до старших. Артем завжди слухав своїх рідних, тому виріс добрим, працьовитим. Любив художні книги, тому й вибрав собі «міську» професію – став журналістом. Поїздки, відрядження, зустрічі з різними людьми, цікавість до всього оточуючого лягали на папір. Вибирав найрізноманітніші теми, які хвилювали дописувачів і читачів.
Жив у гуртожитку, а коли одружився з Нелею, перейшов у її однокімнатку, подаровану їй бабусею за заповітом. Місця для двох вистачало. Неля працювала у дитсадку вихователькою, часто приїжджала у село до Артемових батьків, допомагала по господарству, ще й, звичайно, набирала повні сумки овочів та фруктів із собою у місто. «Домашнє таки смачніше і екологічно чистіше», – любив повторювати Артем.
Коли нарoдилася донечка, назвали Вікторією, «перемогою над злом», як любив повторювати батько. Маленька радувала першими кроками і словами. «Це – моя найвища матерія», – жартував до Нелі, брав на руки Віту і підкидав високо вгору. «Рости велика і здорова всім нам на втіху», – милувався Артем своєю крoвинкою.
А вона й справді росла красунею: кучеряве волоссячко, голубенькі оченята, як волошки у житі. Коли підросла, Неля водила її з собою у садочок. Там і виявилися її здібності. Любила Віта музику, спів, сцену. Тому й почала змалечку виступати у різних гуртках, брати участь у конкурсах. «Хочу стати співачкою», – казала. Артем не міг натішитися своєю «артисткою».
Але чому так буває? Коли людина чогось досягає у житті і, здається, щастю немає меж, за спиною стоїть горе – і сміється з того щастя. Чекає моменту, щоб вхопити його в свої пазурі і забрати. Після однієї творчої поїздки, у якій з Вітою була й мати, трапилася стpашна aвaрія – зaгuнули обидві.
«Ні, це – жарт! Це – брехня!» – несамовито кричав Артем у слухавку, коли йому сповістили про нещастя. Він ходив сам не свій, зчорнів, як земля. «Хто я тепер без вас? Для чого мені таке життя?» – не тямив, який сьогодні день, число. Він нічого не пам’ятав, робота падала з рук, болючі нерви підкошували, виснажували весь оpганізм.
Незадовго після такого горя відійшов у засвіти Артемів батько. А мати тільки повторювала: «Тримайся, сину. Ти повинен жити, пам’ятаючи про них, ходити на їх мoгuлки, приносити квіти». Дивлячись, як тужить і побuвається її син за рідними, ще й підбадьорювала, як могла: «Може, сину, Бог тобі ще подарує долю в майбутньому». А серце материнське стpаждало, тож через деякий час бідолашна пішла за батьком.
Артема покидали сили. «Скільки втрат для однієї людини! Це забагато і неможливо! Я не зможу втриматись на плаву», – писав у своєму журналістському блокноті. Але Бог, даючи людині терпіння, дає їй і сили.
Колеги по роботі відправили Артема в пансіонат на лiкування. Він сидів окремо на лавці і думав. «Так можна і з глузду з’їхати, а там – прірва безкінечна», – починав сам себе настроювати на щось позитивне. І тут – ця жінка. Підійшла якось стомлено, привіталася невпевнено, сіла майже поряд і відкрила блокнот. Взявши ручку, почала щось швидко писати. Напевне, хотіла занотувати те, що надумала, аби потім не забути. Стало цікаво. Артем не втримався: «Ви письменник, пані? Вибачте за дивне запитання». «Чому – дивне? Ви майже вгадали. Це – моє найцінніше хобі. Я люблю писати про все на світі: про горе і про радість, про кохання і самотність. Адже у кожної людини є щось своє: гірке, як полин, і солодке, як мед», – відповіла незнайомка.
«А я – журналіст, щоправда, в минулому був ним», – зажурено повідомив жінці-літератору. «Справді? – задоволено усміхнулася вона. – Оце так знайомство! Люблю творчих людей».
Артем слухав її мову, таку співучу, таку милу. Вона говорила, немов співала якусь пісню про щось бaжане, потаємне і загадкове. Вона видалась йому людиною, яка не має у житті жодних перешкод, на відміну від нього. «Ви – щаслива людина?» – запитав стиха. «Так, я щаслива. Наперекір усьому – щаслива». І раптом жінка заплакала. Артем знітився, ніби відчуваючи провину, що образив її недоречним словом: «Вибачте, коли я щось не те сказав».
«Я мушу жити далі після того всього, що дає мені Бог», – і вона розповіла йому, яке нещастя спіткало її матір, а потім – чоловіка. Що вона тепер самотня, як билина в полі. Але у неї є віра в Бога, є наснага і вона творить, щоб знайти хоча б маленькі радощі у житті. «Я чекаю, що завтра знову настане світлий день», – вона ніби усміхнулася крізь сльози.
Так, вони – люди схожої долі. І коли Інна почула Артемову розповідь про особисте життя, то ще більше почала шукати з ним зустрічей. Ні, не для розваг, яких шукають жінки на відпочинку, а для любові такої, яка дає людям силу витримати найважчі життєві обставини.
«Життєдайну любов я тобі подарую!», – писала вона у блокноті, а він писав у відповідь: «Ти – радість в моїй одинокій журбі. Ти – зірка моя, що пітьму освітила». Ось так і розпочався їхній поетично-життєвий роман. Він вселяє оптимізм, впевненість у завтрашньому дні.
Ні, Артем не забув Нелю і свою донечку. Але він зрозумів, що життя триває далі. З Інною йому було надійно і спокійно. Може, це – його доля, як пророкувала мати. Він боровся сам з собою, коли, нарешті, наважився сказати про свої почуття.
Після лiкування Інна з Артемом побралися. Вона дійсно стала для свого чоловіка великою радістю. Так і оберігають одне одного люди поетичного слова своєю добротою, вмінням зрозуміти і підтримати у будь-яку тривожну хвилину.
І хочеться вірити, що їхнє життя буде світлим. І щасливим.
Оксана КИШКАНЮК
