– Ні, і ще раз ні! – кажу я своєму чоловіку. – Телевізор – це занадто.
Віктор зітхнув і потер скроні. Він знав мій характер, і розумів, що мене важко переконати.
– Я все розумію, телевізор коштує чимало, але ж я свої гроші витрачаю, не твої. Та й зрештою, можу я свою маму хоч раз в житті нормально привітати гідним подарунком?
– Ти серйозно? Наш сімейний бюджет – це наші гроші! – я схрестила руки на грудях, що означало, що я не збираюся змінювати своєї думки. – У нас зараз не найкраща ситуація, а ти хочеш витратити таку суму на людину, яка нас вигнала.
– Але це ж моя мати.
– І? Це автоматично означає, що я повинна все забути?
Віктор мовчав, не знав як правильно мені відповісти, адже я говорила правду про його маму – людина, яка нас вигнала з свого дому, не заслуговує такого дорогого подарунка від нас.
– Вона ж не просто так нас попросила з’їхати… – нарешті видавив він.
Я підскочила.
– Ти серйозно?! Вона вигнала тебе, свого сина! Нас із дітьми, своїми онуками! А тепер ти хочеш зробити їй дорогий подарунок?
Він винувато зітхнув.
– Людо, минуло багато років…
– І що? Вона хоча б вибачилася?
Він не відповів. Я розуміла, що ні, не вибачилася. Бо вона завжди вважала, що була права.
– Людо, давай просто забудемо, – сказав чоловік уже тихіше. – Це ж її ювілей.
Я закусила губу.
– А давай замість телевізора купимо чайник? Хороший, з регулюванням температури.
Чоловік дивився на мене так, ніби я щойно запропонувала йому піти на день народження в рваному одязі.
– Чайник?
– Так. Вона заслужила максимум на чайник.
– Людо… — він потер обличчя руками. – Ну чому ти така?
– А чому ти такий? Чому тобі не важливо, як я себе почуваю?
Він мовчав.
– Я її не пробачила, — сказала я твердо. — І не піду до неї на ювілей.
Чоловік подивився на мене довго, а потім підвівся.
– Добре. Я піду один. І куплю телевізор.
Я нічого не відповіла.
Через кілька днів був ювілей у свекрухи, на який чоловік пішов один. Я навіть не питала, який саме телевізор він вибрав, хоч і підозрювала, що не з дешевих.
Ввечері, коли він повернувся, я сиділа на кухні й пила чай.
– Як все пройшло? – байдуже спитала я.
– Нормально, – відмахнувся чоловік і пішов на кухню.
– Сподобався мамі подарунок?
– Сподобався.
Я зітхнула.
– Ну хоч згадувала про мене?
Чоловік сів навпроти.
– Згадувала. Сказала, що шкода, що ти не прийшла.
Чоловік подивився на мене уважно.
– Людо, може, годі вже?
– Годі? – я здивовано підняла брови. – Я повинна пробачити тільки тому, що минуло багато років?
– Ну, вона ж бабуся наших дітей…
– Та невже? Коли їй було байдуже, де вони житимуть, вона не дуже переймалася цим статусом.
– Ну…
– Не хочу більше про це говорити.
Чоловік замовк.
Ми обоє мовчки допили чай. Я була ображена, і вважала, що маю за що ображатися на свекруху, адже коли нам з чоловіком було важко, вона нас попросила з’їхати з її квартири.
Наступного ранку мене розбудив дзвінок.
– Доброго ранку, – почула я у слухавку знайомий голос.
Я завмерла.
– Доброго…
– Людо, я хотіла подякувати за подарунок, – тихо сказала свекруха.
Я навіть не знала, що їй на це відповісти.
– Це… не я купувала, – нарешті чесно зізналася я.
– Ну, ти ж дружина мого сина. Отже, ти теж маєш до цього відношення.
Я замовкла, бо відчула справжню непідробну щирість у її словах.
– І ще… Я хочу, щоб ти знала… – свекруха зам’ялася. – Я жалкую, що так тоді вчинила.
Я не могла повірити власним вухам.
– Що?
– Ти правильно сказала, – свекруха сумно зітхнула. – Я тоді не думала, що так роблю недобре, навпаки, мені здавалося, що ви молоді і так швидше зарухаєтеся, щоб придбати щось своє. Але тепер я розумію, що вибрала не дуже влучний момент, адже ти була в декреті, і вам справді було важко.
– Це… несподівано, – тільки й змогла сказати я.
– Я знаю.
Свекруха помовчала.
– Ти пробачиш мене, Людо?
Я заплющила очі.
– Я… не знаю, – чесно відповіла я.
– Я розумію.
Вона хотіла покласти слухавку, але я раптом зупинила її.
– Все добре, мамо, не хвилюйтесь. До речі, вітаю вас з днем народження.
– Дякую, а може ти на тортик зайдеш? – раптом запропонувала свекруха.
Я відповіла, що спробую забігти якось. Я не була впевнена, що можу пробачити її зараз повністю. Але вперше за всі ці роки я відчула, що це варто зробити, адже життя коротке, ми не вічні, і ми всього лиш люди, які можуть помилятися.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
