Микола таки розписався з Валентиною, хоч батько був категорично проти. Світлана пролила багато сліз, та чоловік вперся, що не прийме в родину невістку з дитиною.

Молоді лише розписалися, весілля не справляли. Не до того було. Щоб трохи заспокоїтися і розрадити душу, Світлана Петрівна поїхала до сестри. Та уважно вислухала і дала пораду: «Ти, сестро, підтримай сина. А дитина, чия б вона не була, — то завжди щастя. Ось побачиш, згодом це зрозуміє і твій Дмитро». За матеріалами

Трохи підбадьорена розмовою з сестрою, Світлана Петрівна вирішила ще раз спокійно поговорити з чоловіком, але він навіть і слухати не схотів. Не буде в його хаті чужої дитини — і край. Тож розмови і цього разу не вийшло.

Наближався день народження невістки. Світлана Петрівна вирішила її привітати.

Та чоловік, зрозумівши, куди чепуриться дружина, крикнув:

— Не смій! Навіть не думай! Я забороняю тобі до неї йти!

Злий на дружину Дмитро, пішов на кухню і демонстративно налив собі чарку оковитої.

Світлана Петрівна не знаходила собі місця. Якось не по-людськи виходить.

— Марічко, — покликала Світлана Петрівна доньку, котра жила з ними. — Може ти піди привітай Валентину. Ти ж розумієш, як нелегко Миколі, адже він сподівався, що ми прийдемо. Весілля вони не святкували, то хоч зараз посиділи б за столом…

Донька поспішила заспокоїти маму:

— Не переймайся, мамо. Все буде добре. Валентина хороша, привітна. Ми з нею вже давно подружилися. А донька її, Вероніка, дуже гарна дитина.

Марійка вже хотіла з подарунком виходити з хати, як її на порозі перестрів батько:

— Ти куди зібралася? – перепитав про всяк випадок.

— Тату, піду трохи прогуляюся з дівчатами.

— Хоч ти мені дивись, не знайди й собі таку пару, як Микола! Нам чужі діти не потрібні!

Слухаючи слова свого чоловіка, Світлана Петрівна зайшла в кімнату, присіла на диван і тихенько, щоб Дмитро не почув, заплакала. Просила Бога, щоб чоловік змінив своє ставлення до ситуації.

***

Через рік щасливий Микола повідав матері, що вони з Валею чекають дитину. Батькові боялися казати, але коли він почув новину, зробив те, чого ніхто від нього не очікував. Спочатку ходив по хаті, довго обговорюючи її, а потім почав збиратися до сина в гості, примовлявляючи:

— Щастя ж яке — я скоро матиму свого онука!

Світлана, дивлячись, як зм’як чоловік, наважилася уточнити:

— Дмитре, ти матимеш вже двох онуків. Я впевнена, що і дівчинку ти полюбиш. Я відразу ж прихилилася до неї, ми часто гуляємо разом, — зізналася дружина, на радощах вдягаючи свій найкращий святковий одяг.

Коли Валентина побачила на порозі чоловікових батьків, ледь не впала. Проте запросила їх до хати, сіли за стіл. Миколи дома ще не було.

Маленька Вероніка, яка вже добре знала бабусю, відразу підбігла до неї, пригорнулася, а потім глянула на діда і сказала:

— Ти трохи схожий на мого тата, тільки він молодший за тебе. А ще він найкращий! У мене найкращий тато!

Від цих слів Дмитрові стало якось не по собі. А вдома він вилаяв дружину за те, що потай від нього ходила до сина і невістки.

Світлана пробувала виправдатися:

— Ти ж сам казав, що ніколи не приймеш невістку з чужою дитиною. От я і боялася тобі зізнатися.

У Дмитра на змарнілому обличчі виступили сльози:

— Та я і подумати не міг, що Вероніка – таке миле дитятко! Та й невістка нічого, славна. Який же я старий телепень! Чого я так довго перечив їхньому щастю, не міг зрозуміти сина! Світлано, ти бачила, який наш Микола щасливий?

А коли народився Максимко, Дмитро щотижня ходив бавитися з онуком, гуляв із ним та Веронікою у парку. Він прагнув надолужити втрачене.

Якось на прогулянці дівчинка запитала:

— Дідусю, а чому в Максимка прізвище Савченко, як у тебе, а в мене інше?

— Дитинко, а тобі яке більше подобається? — запитав Дмитро, посадивши онучку на коліна. Він аж ніяк не чекав від дитини такого серйозного запитання.

Дівчинка без вагань сказала:

— Мені подобається таке, як у тата.

Повернувшись додому, Дмитро покликав сина до себе і дав йому прочухана:

— Ти чому й досі не вдочерив Вероніку?

— А хіба від цього залежить моє ставлення до неї? Вона мені, як рідна.

— Може, для тебе це і не має різниці, а ось дитині, як видно, не байдуже.

Випадково підслухавши цю розмову, Світлана Петрівна не могла натішитися. Вона й припустити не могла, що все так станеться. Адже вийшло все, як віщувала сестра. Вони з чоловіком не уявляють свого життя і без Вероніки, і без невістки, яку полюбили як власну доньку. Любов перемагає усе.

Надія АДАМЧУК

Фото ілюстративне, з вільних джерел.