– Я думала, ти гроші захочеш у мене зичити. Вибач, сестричко, роки пролетіли, але ти все одно залишаєшся для мене найріднішою людиною, – каже мені сестра, і на цих словах у нас обох на очах виступили сльози. Бо лише зараз, у зрілому віці, ми зрозуміли – що були, є і будемо одна для одної найріднішими людьми.
Моя старша сестра Тамара завжди прагнула мати більше і краще, тому в свій час поїхала з села вчитися в університет, після закінчення якого знайшла роботу і залишилися в місті.
Вийшла заміж за свого одногрупника Віктора, у якого на той час була двокімнатна квартира майже в центрі міста (спадок від бабусі).
У шлюбі у них народилося двоє дівчаток – Марина і Настя. Сестра моя працювала на фірмі бухгалтером, непогано заробляла.
Але при цьому постійно телефонувала мені і скаржилася, що їм не вистачає грошей, що Віктор її мало заробляє, і що їхня двокімнатна квартира – це дуже мало, треба щось думати, бо у них підростає двоє дочок.
Я вийшла заміж через три роки після сестри, з дому нікуди не їхала, залишилася біля мами.
– Ти маму добре доглядай, – постійно говорила мені Тамара. – Мамин будинок тобі залишиться.
Але на будинок я не зарилася, він був дуже старий. Ми з чоловіком його практично з нуля відбудовували. Тамара до нас в гості навідувалася нечасто, постійно говорила, що в неї багато роботи.
А одного разу в неділю Тамара приїхала, навіть не попередивши. Ми з мамою накрили стіл, і тут сестра нам повідомила, що вирішила їхати в Італію, щоб заробити дітям на квартири.
Нас просила приглянути за дітьми. Сама вона вже все вирішила, і вирушає через два тижні.
Відтоді як Тамара поїхала, її діти стали моїми, племінниць я любила і піклувалася про них не менше, ніж про свого рідного сина. Мама часто їздила ночувати до онуків, а щовихідних ми забирали їх до себе в село.
Пройшло 15 років, дівчата виросли. В обох є власні квартири, Тамара слова дотримала. Вона всі зароблені євро ретельно відкладала і купила спочатку житло для старшої доньки, а через кілька років і для молодшої.
Поки дівчата росли, сестра їхні квартири до ладу доводила – ремонт робила, меблі купувала. Що сказати – одним словом, молодець.
Нещодавно Тамара повернулася з заробітків, вже майже місяць як вдома.
Я хотіла з нею якось зустрітися, але вона все часу не мала. А в суботу я сама їй зателефонувала і запросила в гості.
Я не була впевнена, чи приїде сестра до нас в неділю, але про всяк випадок, приготувала кілька таких страв, як вона любить – голубці, червоний борщ, сало з часником.
Квашеної капусти в тарілочку поставила, вона цього року в мене вийшла дуже смачною, і я пам’ятала, що сестра її дуже любить.
Тамара приїхала в неділю ближче до обіду, я запросила її до хати. Ми так душевно з сестрою посиділи, що словами не передати. Тамара без устанку розповіла мені про свої роботи, які вона мала в Італії.
Слухаючи її, я не розуміла, як вона все це витримала. Мені раптом так стало шкода сестру, що аж аж розплакалася, а слідом за мною і Тамара. І плакали і обнімалися, як колись в дитинстві.
В кінці вечора Тамара мені зізналася, що не хотіла їхати до мене, бо думала, що я гроші в неї буду зичити. Як це буває – приїхав хтось із заробітків, а родичі тут як тут, і всім треба позичити терміново гроші.
Коли Тамара зрозуміла, що я просто хотіла її побачити, їй стало соромно за себе. Вона ж приїхала до мене, навіть каву не прихопила в подарунок.
Але я на сестру не ображаюся, бо розумію, як їй було нелегко заробляти ті євро. А ми рідні, і нам треба триматися разом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
