fbpx
Життєві історії
Незнайомець повернув Любі гаманець, який випав у неї з кишені. Ця випадкова зустріч на курорті стала доленосною для жінки – уже п’ять років Люба живе в Болгарії, щаслива разом з своїм Ніколасом

Що одному не потрібно, для іншого – знахідка. Та чи думала Люба про це, коли коханий кинув її з дитиною, а інший чоловік прийняв її як рідну. Але це життя, і кожен сам платить за свої помилки.

Надворі падав мокрий сніг, який змішувався зі сльозами Люби. Чим вона думала, коли повірила Володимирові? Як могла купитися на його красиві слова? А він так жорстоко зрадив її. Як зреагує мама, дізнавшись, що вона чекає дитину? За матеріалами.

Від цих гірких думок стало важко дихати. Якась жінка підійшла до неї: «Вам погано? Тримайтеся мене, – сказала. – Нам по дорозі».

Несподівано для себе Люба розповіла жінці про свою ситуацію. Вислухавши її, пані Тетяна, так звали жінку, порадила Любі піти до матері Володимира. Хто не мріє про онуків? Безумовно, вона – теж. Зрештою, жінка має зрозуміти жінку.

Наступного дня Люба переступила поріг дому коханого. Його вдома не було. Телефон теж був «поза зоною».

«Ти хто така?», – зневажливим поглядом обвела Любу з ніг до голови пані Софія.

«Я – дівчина вашого сина. Чекаю від нього дитину», – заледве витиснула з себе Люба.

Почувши про дитину, Софію, наче ґедзь укусив: «Хочеш осоромити порядного хлопця? Чуже дитя йому приписати? Глянь на себе, кому ти, така кістлява, потрібна?».

Від несподіванки Люба не могла зрушити з місця. У неї пропав голос, вона не в силі була сперечатися з цією черствою, безсердечною жінкою.

Увечері зателефонував Володимир. «Через тебе мати захворіла. А дитина – твоя проблема. Утім, звідки знати, що вона моя? Врешті, я скоро одружуся з Наталею», – сказав, як відрізав.

Ці слова вже зовсім прибили Любу. Виходить, вона його обманює? Отже, ще й винна? Тепер вона остаточно вирішила: ця дитина має народитися! Вона доведе, що саме він, Володимир, її батько!!

Дівчинка народилася здоровою. «Глянь, яка симпатична донечка! Кучерявенькою народилася. Мабуть, у тата кучері є», – щебетала медсестра.

Люба вирішила назвати доньку Іринкою, на честь матері, яка завжди підтримувала та розуміла Любу. Невдовзі довідалася, що Володимир з дружиною переїхав до Тернополя. Отже, втік. Втік, мов злодій, щоб не зустріти їх тут з донькою, яка була копією тата. Не забажав навіть глянути на Іринку.

Розпука і жаль розривали Любину душу, але мама її заспокоювала: час поступово допоможе їй все забути. Тим паче, тепер їй є для кого жити.

Іринці виповнилося чотири роки, коли Лариса, її хрещена мама, запропонувала Любі поїхати разом у Карпати.

«Зроблю тобі, своїй кумі, такий подарунок. За кошти – не хвилюйся. Я ж – єдина донька високопосадовця, татко нічого для мене не шкодує. Вирішуй! Тобі розвіятися треба, бо ж ніде ще не була», – наполягала Лариса.

Любина мама охоче погодилася зостатися з онукою. Благословила їх на дорогу. Лариса давно водила власне авто, тому весело реготала з Любиних страхів, коли обганяла транспорт, чи збільшувала швидкість. А коли прибули на турбазу, за вікнами якої височіли сизо-зелені гори, Люба полегшено зітхнула.

«Яка тут краса! Дякую тобі, подруго, за такий подарунок», – вона вдячно глянула на Ларису, тепло її обняла.

Шість днів у Карпатах проминули, як одна коротка мить. Свіже повітря, аромат ялиці, сосен, неповторна краса краєвидів – це неможливо забути. Вони і лікарських рослин в горах назбирали, і засмагли, і, навіть, познайомилися з місцевою мольфаркою.

«Ця поїздка для тебе – особлива. Вона змінить все твоє життя», – мовила мольфарка, уважно розглядаючи Любину долоню.

«І що вона там бачить?» – дивувалася Люба. По-правді, вона не повірила мольфарці. Гадала, що та втішала її за те, що кинула їй у фартушок гроші.

Звечора стали складати речі. Накупували тут усіляких сувенірів, значків, оберегів, вишукану біжутерію ручної роботи. Люба згадала, що напередодні бачила на базарі гарну вишиванку. Вагалася, чи не завелика буде для Іринки.

«Велика – не мала, зачекає», – вмить блиснула у неї думка. Вона пішла на ринок – де гуцули торгували до вечора.

Уже вибрала вишиванку, як спохватилася, що загубила гаманець, який запхнула у кишеню джинсів. Як так сталося? Розгублено повернула вишиванку. Хотіла вже йти, як до неї наблизився молодий вродливий чоловік з великими терновими очима. Приємна усмішка сяяла на його обличчі. Смішно йому! Люба сердито глянула на незнайомця. Треба ж, щоб така чудова поїздка так плачевно закінчилася!

«Ваш гаманець? – спитав чоловік. – Ви так поспішали, що й не помітили, як він випав із кишені».

Незнайомець провів Любу до турбази, де вже зачекалася на неї Лариса. Розповів, що сам з Болгарії, але щоліта їздить у Карпати. Красивішої природи на світі більше немає. І дівчат, таких, як в Україні, теж.

«Ти – дуже красива. Може, зустрінемося завтра?» – він пронизав її глибокими очима. – До речі, мене звати – Ніколас. А тебе?».

Люба знітилася, сказала, що вранці вони від’їжджають. І, взагалі, їй – не до знайомств. У неї – донька, Іринка, якій вишиванку купила. «О, дочка! Це – чудово! Я люблю дітей, – мовив Ніколас і додав – Дай мені свій номер телефону, красуне. Я приїду до тебе. Познайомиш мене з Іринкою».

З вікна на них здивовано зиркала Лариса. А Люба від несподіваного знайомства стояла, мов заворожена. Не знала, як має чинити. Але на думку вмить прийшли слова мольфарки і вона назвала свій номер.

Повернувшись додому, Люба не переставала думати про Ніколаса. Але він не телефонував. Картала себе: іноземця захотіла! Потрібна вона йому, ще й з дитиною! Уже й півроку минуло. Та одного вечора на мобільному висвітився незнайомий номер. У слухавці почула оксамитовий баритон болгарина: «Любонько, зустрічай мене завтра вранці у Тернополі». Він назвав номер потяга і вагона.

Люба не могла повірити в те, що почула. Усе було, як в чарівному сні. Що мамі скажу? Про Ніколаса вона ж їй нічого не розповідала.

«Мусиш зустріти його. З далекої дороги їде. Хата у нас не тісна. Є де ночувати. А там – видно буде», – як завше підтримала її мати.

Люба вирішила взяти з собою Іринку. Мала любить їздити потягами. Ось і Тернопіль. Метушливий вокзал, куди через годину має прибути потяг Ніколаса.

«Любо!» – хтось погукав її. Озирнулася і побачила… Володимира. Скільки разів мріяла зустрітися з ним, щоб побачив Іринку, але не тепер, не сьогодні. Міцно взявши Іринку за руку, вона поспішила з перону.

«Любонько! Не втікай! Дай поглянути на доньку!» – летіли за нею його слова. Люба зупинилася: «Що? Подивився? Що тобі потрібно, Володю?» Він, затинаючись, говорив про те, що давно збирався до них приїхати. Але ніяк не наважувався. Гадав, вона зачекає, бо кому потрібна буде з дитиною. Але все ще можна змінити. Якщо він і винен, то Господь і так покарав його – дітей у них з дружиною немає і ніколи не буде.

Він говорив щиро, але це, чомусь, зовсім не розчулило Любу.

«Вже пізно», – мовила вона і повела Іринку до потяга, який підійшов до вокзалу. Стала шукати потрібний номер вагона. Здивованими очима за нею стежив Володимир. Ніколас зійшов з потяга з важкою сумкою і великою лялькою. Ніжно пригорнув Любу, вручив Іринці ляльку.

«Подобається?» – спитав. Дівчинка кивнула головою, радісно засміялася.

Володимир хотів підійти до них. На весь світ закричати, що Іринка – його донька, що той усміхнений красень не має на неї права. Та, глянувши на Любу, що аж сяяла від щастя, збагнув – справді, вже пізно…

Уже п’ять років Люба живе в Болгарії. Її радо, мов рідну доньку, прийняла Єліана – мати Ніколаса. А він став Любі турботливим чоловіком і хорошим батьком їх дітям – Іринці і Васілу. Щоліта до них у гості навідується Лариса, їх чудова подруга.

Після зустрічі з донькою Володимир запив, занедбав свій бізнес. Тепер в усьому він звинувачує свою матір, яка не спам’ятала сина, насміялася з нещасної жінки, яка чекала дитину, навіть води їй не подала. А це – неспасенний гріх…

Марія Маліцька.

Фото ілюстративне – pinterest.

You cannot copy content of this page