– Дочка вважає, що мені в моїх 52 роки вже нічого не треба, хіба лише йти на пенсію, – зітхає Валентина. – Ми помінялися з ними квартирами, вони переїхали в нашу трикімнатну, а ми з сином в їхню однокімнатну квартиру. Тіснимося з дитиною-старшокласником, він спить на кухні на дивані, а я в кімнаті.
І вона мені заявила, що це не я їм допомогла, а вони мені! Адже мені скоро на пенсію, оплачувати трикімнатну мені буде складно, і вони люб’язно взяли це на себе.
– Нічого собі. Це вони серйозно?
– Абсолютно. Ось так я заради онуків свідомо пішла на погіршення своїх квартирних умов, але все одно, на думку дочки, залишилася поганою бабусею. Бо не допомагаю їй з дітьми! При тому, що до свекрухи, свекра та іншим численним родичам зятя у дочки претензій немає, а вони і десятої частки для них не зробили того, що зробила я.
Дочка Мирослава у Валентини від першого чоловіка, син – від другого. Багато років родина жила в трикімнатній квартирі звичайної багатоповерхівки, що дісталася жінці від батьків. Коли Мирослава була студенткою, мати змогла її відселити – з’явилася можливість купити хорошу однокімнатну квартиру з просторою кухнею і лоджією. Сімейний бюджет з другим чоловіком у Валентини був роздільний, він ніякого відношення до її покупок він не мав.
Мирослава майже відразу з’їхала в нову квартиру і жила в ній кілька років одна, при тому, що мати давала їй, студентці, грошей на життя, і квартиру оплачувала за неї сама.
В двадцять п’ять вона познайомилася з серйозним хлопцем. Хлопець був з села, молоді люди стали жити разом, природно, у Мирослави. Через два роки розписалися, а ще через два роки у них народилися двійнята.
Після виписки мати щовечора після роботи бігла до дочки, як на другу зміну, допомагати з онуками. Так тривало майже рік. Малюки підросли і згодом бабуся стала ходити до них все рідше.
– Кілька років тому я розлучилася з другим чоловіком, і ми з сином-підлітком залишилися в трикімнатній квартирі удвох, – розповідає Валентина. – І вийшло, що сім’я дочки з чотирьох чоловік тіснилася в однокімнатній квартирі, а ми удвох з сином – в трикімнатній. Їм тісно, звичайно,та й місця для зберігання речей їм дуже не вистачало.
А рік тому дочка Валентини взагалі майже не розлучалася з чоловіком.
– Незадовго до минулого нового року зять поїхав до матері в своє рідне село, і не хотів повертатися, аргументуючи тим, що не хоче жити в квартирі, яка офіційно належить тещі. Я злякалася, чесно кажучи, двійнята зовсім ще маленькі. І запропонувала молодим помінятися квартирами.
Ця ідея зятю сподобалася, і він став квапити тещу з переоформленням документів і переїздом.
– Чесно кажучи, я не хотіла поспішати, сподівалася, що ми з сином ще поживемо в своїй звичній квартирі хоча б до кінця літа. Але слово не горобець, раз сказала, треба виконувати.
Подруги дивувалися, коли дізнавалися про затію Валентини.
– Ти ж уже дала їй однокімнатну квартиру! Далі нехай самі. Вони молоді, все життя попереду. У тебе ж ще одна дитина є!
Але жінка розуміла, що самі дочка з зятем ще не скоро стануть на ноги. Зять простий менеджер в торговій мережі, а дочка поки не працює, дітям ще майже рік до садка. То ж Валентина вирішила взяти собі квартиру в кредит. Поки син вчиться, будинок побудується. А поки так.
Здавалося б, дочка і зять повинні бути вдячні матері, але ні.
– Вони вважають: оскільки я сама запропонувала цей обмін квартирами, значить, сама цього хотіла, і що мені самій це вигідно, адже мені вже до пенсії недалеко, а з пенсійних грошей оплачувати комуналку за велику квартиру мені буде важко. Тобто це вони мене добро! В принципі я не чекала від доньки якоїсь особливої подяки, але я сподівалася, що вона хоча б розуміє, що я зробила для неї набагато більше, ніж багато інших батьків дали її ровесникам. Наприклад, моя сваха синам нічого не дала.
Звичайно, я люблю онуків, і готова допомагати в міру можливості. Але не готова робити онуків головним сенсом свого життя.
Я гостро відчуваю, що мій час, коли я можу собі дозволити пожити для себе – він минає дуже швидко. Не за горами – пенсія і старість з усіма супутніми проблемами. І вважаю, що зараз, коли діти вже виросли, я нарешті можу розпоряджатися своїм вільним часом так, як мені самій хочеться. Але дочка на мене ображається. Подруги кажуть, що вона мене зрозуміє тільки тоді, коли сама буде в моєму віці, ставши бабусею, – зітхає Валентина.
Фото ілюстративне – fotostrana.
