X

Невісточко, я не хотіла вам зла. Я думала про сирітську долю Оленки. Ви ж маєте все: чоловіка, сина, дачу… А в неї що? – А в нас що, золоті гори? – гірко відповіла Ганна. – Ми з Василем копійки складаємо, аби Ігор у столиці мав за що жити. Ми ж думали: от допоможемо вам, а квартира буде онукові. Ви ж самі йому обіцяли. А тепер виходить, що він і не потрібен вам? Марія Іванівна мовчала, сльоза скотилася по зморшкуватій щоці. Тривала ця напруга довго. Василь і Ганна продовжували доглядати маму, бо совість не дозволяла кинути. Але в серці жевріла образа. Ігор, дізнавшись правду, спершу збайдужів, але потім сказав: – Тату, мамо, не сваріться з бабусею. Квартира – то стіни. А бабуся – це рідна людина

– Навіщо було обіцяти, якщо твоя мама не збиралася виконувати обіцянки? – невістка з докором глянула на чоловіка. А той мовчав, бо і сам не розумів дивної поведінки своєї мами.

Предметом здивування стала квартира Марії Іванівни, в якій вона давно жила одна, але обіцяла, що перепише її онуку.

Син із невісткою жили окремо – в невеликій двокімнатці на іншому кінці міста. А онук, Ігор, поїхав вчитися у столицю, бо мріяв стати юристом.

Своє вісімнадцятиріччя Ігор святкував вдома. Прийшла й бабуся – з пакунком, пирогом і словами:

– Онуку мій дорогий, я тобі скажу так: моя квартира буде твоя. Я стара вже, тому перепишу своє житло на тебе. Ти ж моя кровинка, ти мій спадкоємець.

Хлопець розчулено обняв її. Йому було приємно чути ці слова, навіть якщо він не надто задумувався, що то означає.

Але час ішов. Ігор вчився, у столиці залишався дедалі частіше, батьки йому допомагали, як могли.

Одного дня син Марії Іванівни, Василь, зайшов до мами – допомогти в побутових дрібницях. Поки рився в шухляді, шукаючи ручку для неї, випадково натрапив на якісь папери. Витягнув одну з платіжок і застиг: ім’я власниці квартири було зовсім інше.

– Мамо, це що таке? – різко спитав він, коли вийшла з кухні.

– А що там? – прикинулася, ніби не розуміє.

– Тут написано, що квартира належить Олені Петрівні. Це ж твоя племінниця?

Жінка тяжко зітхнула й сіла на табурет.

– Василю, я давно це зробила. Оленка сама без чоловіка, діти як горох сипляться… Її мами, сестри моєї, нема вже десять років. А хто ж їй допоможе? Мені її шкода. Я ж не залізна, серце крається, коли дивлюся, як вона бідує.

– І ти віддала їй квартиру? А онук твій? Ти ж йому обіцяла! – у голосі сина бриніла образа.

– Василю, онук має батьків. Ви не пропадете. А от вона – кому потрібна?

Коли Василь розповів дружині, Ганні, та просто вибухнула:

– Як це так?! Ми ж думали, що допомагаємо мамі, що доглядатимемо її, а там і квартира залишиться. А виходить, усе для когось чужого? А хто за нею тепер буде дивитися? Ота племінниця з п’ятьма дітьми? Та в неї часу й на власних не вистачає!

Суперечка в хаті точилася довго. Василь більше мовчав, але очі його світилися гнівом. А Ганна не могла заспокоїтися:

– Ти розумієш, ми будемо з тобою тягнути все: ліки, лікарів, продукти… А спадщина піде повз наші руки!

Минали дні. Марія Іванівна слабшала, іноді не вставала з ліжка. Олена, племінниця, приходила рідко – то хворі діти, то робота. Догляд лягав здебільшого на Василя й Ганну.

Якось, коли Ганна годувала свекруху, не втрималася й сказала:

– Маріє Іванівно, ви мені скажіть: хто буде за вами доглядати? Олена? Та вона й не заглядає. У нас з Василем свої клопоти. Але ми не відвертаємося… А ви взяли й квартиру переписали на чужих.

Жінка закрила очі.

– Невісточко, я не хотіла вам зла. Я думала про сирітську долю Оленки. Ви ж маєте все: чоловіка, сина, дачу… А в неї що?

– А в нас що, золоті гори? – гірко відповіла Ганна. – Ми з Василем копійки складаємо, аби Ігор у столиці мав за що жити. Ми ж думали: от допоможемо вам, а квартира буде онукові. Ви ж самі йому обіцяли. А тепер виходить, що він і не потрібен вам?

Марія Іванівна мовчала, сльоза скотилася по зморшкуватій щоці.

Тривала ця напруга довго. Василь і Ганна продовжували доглядати маму, бо совість не дозволяла кинути. Але в серці жевріла образа. Ігор, дізнавшись правду, спершу збайдужів, але потім сказав:

– Тату, мамо, не сваріться з бабусею. Квартира – то стіни. А бабуся – це рідна людина.

Його слова змусили всіх замислитися.

Минуло кілька місяців. Марії Іванівни не стало. Похорон зібрав родичів, навіть Олена прийшла, зі своїми дітьми. Плакала щиро. Та все ж лишився осад: під кінець життя за матір’ю доглядали одні, а спадок дістали інші.

Після сороковин Ганна сиділа на лавці під хатою й сказала чоловікові:

– Бачиш, Василю, як воно буває: людина думає, що справедливо чинить, а інші почуваються обдуреними.

– Так, – відповів він. – Але знаєш, я зрозумів: не квартира головне. Ми зробили, що мали зробити. Це наша совість. А от чиїсь діти тепер матимуть дах над головою.

І хоч біль не зник одразу, поступово прийшло примирення. Ігор закінчив університет, влаштувався на роботу й сам заробив на власне житло. А те, як вчинила бабуся, то вже залишиться назавжди її вибором.

А як ви вважаєте, чи по справедливості вчинила Марія Іванівна?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

user2:
Related Post