– Навіщо було обіцяти, якщо твоя мама не збиралася виконувати обіцянки? – невістка з докором глянула на чоловіка. А той мовчав, бо і сам не розумів дивної поведінки своєї мами.
Предметом здивування стала квартира Марії Іванівни, в якій вона давно жила одна, але обіцяла, що перепише її онуку.
Син із невісткою жили окремо – в невеликій двокімнатці на іншому кінці міста. А онук, Ігор, поїхав вчитися у столицю, бо мріяв стати юристом.
Своє вісімнадцятиріччя Ігор святкував вдома. Прийшла й бабуся – з пакунком, пирогом і словами:
– Онуку мій дорогий, я тобі скажу так: моя квартира буде твоя. Я стара вже, тому перепишу своє житло на тебе. Ти ж моя кровинка, ти мій спадкоємець.
Хлопець розчулено обняв її. Йому було приємно чути ці слова, навіть якщо він не надто задумувався, що то означає.
Але час ішов. Ігор вчився, у столиці залишався дедалі частіше, батьки йому допомагали, як могли.
Одного дня син Марії Іванівни, Василь, зайшов до мами – допомогти в побутових дрібницях. Поки рився в шухляді, шукаючи ручку для неї, випадково натрапив на якісь папери. Витягнув одну з платіжок і застиг: ім’я власниці квартири було зовсім інше.
– Мамо, це що таке? – різко спитав він, коли вийшла з кухні.
– А що там? – прикинулася, ніби не розуміє.
– Тут написано, що квартира належить Олені Петрівні. Це ж твоя племінниця?
Жінка тяжко зітхнула й сіла на табурет.
– Василю, я давно це зробила. Оленка сама без чоловіка, діти як горох сипляться… Її мами, сестри моєї, нема вже десять років. А хто ж їй допоможе? Мені її шкода. Я ж не залізна, серце крається, коли дивлюся, як вона бідує.
– І ти віддала їй квартиру? А онук твій? Ти ж йому обіцяла! – у голосі сина бриніла образа.
– Василю, онук має батьків. Ви не пропадете. А от вона – кому потрібна?
Коли Василь розповів дружині, Ганні, та просто вибухнула:
– Як це так?! Ми ж думали, що допомагаємо мамі, що доглядатимемо її, а там і квартира залишиться. А виходить, усе для когось чужого? А хто за нею тепер буде дивитися? Ота племінниця з п’ятьма дітьми? Та в неї часу й на власних не вистачає!
Суперечка в хаті точилася довго. Василь більше мовчав, але очі його світилися гнівом. А Ганна не могла заспокоїтися:
– Ти розумієш, ми будемо з тобою тягнути все: ліки, лікарів, продукти… А спадщина піде повз наші руки!
Минали дні. Марія Іванівна слабшала, іноді не вставала з ліжка. Олена, племінниця, приходила рідко – то хворі діти, то робота. Догляд лягав здебільшого на Василя й Ганну.
Якось, коли Ганна годувала свекруху, не втрималася й сказала:
– Маріє Іванівно, ви мені скажіть: хто буде за вами доглядати? Олена? Та вона й не заглядає. У нас з Василем свої клопоти. Але ми не відвертаємося… А ви взяли й квартиру переписали на чужих.
Жінка закрила очі.
– Невісточко, я не хотіла вам зла. Я думала про сирітську долю Оленки. Ви ж маєте все: чоловіка, сина, дачу… А в неї що?
– А в нас що, золоті гори? – гірко відповіла Ганна. – Ми з Василем копійки складаємо, аби Ігор у столиці мав за що жити. Ми ж думали: от допоможемо вам, а квартира буде онукові. Ви ж самі йому обіцяли. А тепер виходить, що він і не потрібен вам?
Марія Іванівна мовчала, сльоза скотилася по зморшкуватій щоці.
Тривала ця напруга довго. Василь і Ганна продовжували доглядати маму, бо совість не дозволяла кинути. Але в серці жевріла образа. Ігор, дізнавшись правду, спершу збайдужів, але потім сказав:
– Тату, мамо, не сваріться з бабусею. Квартира – то стіни. А бабуся – це рідна людина.
Його слова змусили всіх замислитися.
Минуло кілька місяців. Марії Іванівни не стало. Похорон зібрав родичів, навіть Олена прийшла, зі своїми дітьми. Плакала щиро. Та все ж лишився осад: під кінець життя за матір’ю доглядали одні, а спадок дістали інші.
Після сороковин Ганна сиділа на лавці під хатою й сказала чоловікові:
– Бачиш, Василю, як воно буває: людина думає, що справедливо чинить, а інші почуваються обдуреними.
– Так, – відповів він. – Але знаєш, я зрозумів: не квартира головне. Ми зробили, що мали зробити. Це наша совість. А от чиїсь діти тепер матимуть дах над головою.
І хоч біль не зник одразу, поступово прийшло примирення. Ігор закінчив університет, влаштувався на роботу й сам заробив на власне житло. А те, як вчинила бабуся, то вже залишиться назавжди її вибором.
А як ви вважаєте, чи по справедливості вчинила Марія Іванівна?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.