Син з невісткою прожили 19 років, будинок у них свій дуже красивий, і тут з’ясовується, що невістка на розлучення подала і майно надумала поділити. Я ніяк не можу зрозуміти, як таке сталося, чого їй не вистачало? Син заробляв добре, його мій чоловік тоді влаштував до себе, ми зі сватами і квартиру їм на весілля подарували.
Щоб все з’ясувати, я пішла до невістки, кажу, давай поговоримо. У вас дитина є, навіщо будинок то продавати, ви ж на нього стільки сил і грошей витратили.
А Ольга мені каже, що якраз через будинок все це і закрутилося. Мене, каже, влаштовувала квартира, цілком, ні, чоловікові захотілося власний будинок!
Я сиділа тоді у декреті, чоловік добре отримував. Зрештою домовилися так: нехай чоловік будує будинок, не поспішаючи, не витягаючи із сім’ї останні гроші, а потім це буде дача.
Коли доньці виповнилося 4 роки, чоловік купив ділянку землі з якоюсь напіврозваленою хатою і почав будувати будинок. Спочатку витрати були не надто великими: розчистити ділянку, знести стару хатинку, вивезти мотлох. Проект зробили, фундамент залили, почали коробку зводити, витрати пішли відчутніші.
Але найгірше було те, що я майже перестала бачити чоловіка. Увечері після роботи, у вихідні – чоловік мчав на своє будівництво. То перевірити як робітники працюють, то їм чогось відвезти, то прийняти доставку будматеріалів, то розбиратися з якимись будівельними одвірками.
Ми з дочкою його майже не бачили, у дитини 1 вересня, 1 клас, а тато в селі, приймає якісь роботи та з черговою бригадою розраховується.
Коли не стало свекра, чоловік втратив роботу, а та, яку він знайшов, не приносила попередніх прибутків. В підсумку: відпустки – немає грошей, нову машину купити – немає грошей, все в будинок пішло.
Дійшло до того, що пралка полетіла в мене, а нову я чекала півтора місяці. Кредит не хотіла брати принципово, а вдома копійки зайвої не було, облицювальний камінь щойно закупили і щось для даху.
Вирішив чоловік тоді квартиру продавати, інакше, каже, ми ніколи будинок не добудуємо. Мені подобалася моя квартира, тому я запропонувала, мовляв, давай будинок продамо, що ти! Мені було сказано, що недобудова багато не варта, що це справа всього життя мого чоловіка, що вони проект із батьком малювали. Чому я тоді поступилася, досі не можу зрозуміти. Треба було ще тоді розлучитися.
Квартиру продали, півтора роки жили у овдовілої свекрухи, нарешті, в будинку можна стало жити, перебралися. Влітку переїжджали, недоробок ще море було. Я просто перші місяці ніяк не могла звикнути. До роботи дістатися — ціла історія. Машини і в мене, і в чоловіка були, але машини не змінювалися багато років. То одну в сервіс треба, то іншу у ремонт. А ще вічні суперечки у тому, хто завезе до школи дочку.
А ще то проблеми з газом, то із септиком, то оздоблювальні роботи, які, здавалося, ніколи не закінчаться. Шашлик у вихідні? Серед будматеріалів? У відпустку спочатку сім’єю не їздили тому, що тато був зайнятий і грошей не було, а потім не їздили тому що навіщо їхати? У нас тут природа поряд.
Для чоловіка несподіванкою стало й те, що сніг узимку треба чистити у дворі та на виїзді з гаража. Влітку треба полоти, підмітати, косити газон, щось треба періодично лагодити, а на дорогу до роботи і назад тепер йде не 20 хвилин на метро, а години дві.
– Ти раніше приїхала, – дорікав він, – могла б сніг почистити до мого приїзду.
– А приготувати їжу не треба було?
– Значить звільняйся, шукай таку роботу, щоб ти все встигала.
От я йому і сказала, що він повинен вирішити: або ми продаємо будинок (добудований, можна продати дуже вигідно) і повертаємося до міста, або розлучаємося і все одно продаємо будинок як спільне майно. Як варіант – він може мені виплатити половину його вартості. Я не люблю цей будинок, не хочу тут нічого робити, мені все тут немило.
Невістку свою я уважно вислухала, навіть розумію її в якійсь мірі, але не підтримую ні в якому разі. Як через такі дрібниці розлучатися? А мій син із чим і де залишиться? Адже в тому будинку вся його душа, все його життя.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
