Жовтневий вечір у передмісті Києва видався напрочуд сирим.
Марічка натиснула кнопку «4» у старому під’їзді дев’ятиповерхівки, де кожна стіна була пописана маркерами, а повітря пахло неминучою зимою.
Ліфт здригнувся, проїхав два поверхи й раптово завмер.
Світло блимнуло і згасло, залишивши жінку в абсолютній темряві.
Марічка притулилася спиною до холодної металевої стінки й глибоко видихнула.
Парадоксально, але ця вимушена зупинка принесла їй дивне полегшення.
Це були п’ять хвилин тиші перед черговим «іспитом» — візитом до свекрухи.
В кишені пальто наполегливо завібрував телефон.
— Алло? — вона намацала трубку.
— Марічко, ти де забарилася? — голос Олексія був напруженим. — Мама вже третій раз на кухню вибігає, стіл накрила, нервує. Ти ж знаєш, вона не любить чекати.
— Я застрягла в ліфті прямо у вашому під’їзді, Олексію. Світло вимкнули чи техніка здалася — не знаю. Зараз спробую викликати майстра.
— Ну, от як завжди. Добре, я скажу їй. Тільки прошу тебе, ну, ти сама розумієш. Не починай сьогодні про ремонт чи про гроші. Просто посміхайся, похвали її фірмові голубці. Заради мене, добре?
Марічка промовчала.
«Заради мене» — ця фраза стала девізом їхнього останнього року життя.
Посміхатися, коли хочеться кричати.
Кивати, коли не згодна. Вона закрила очі, відчуваючи, як темрява кабіни тисне на плечі.
Раптом ліфт смикнувся і повільно поповз угору.
Двері розійшлися на четвертому поверсі.
Знайомий коридор, двері з дерев’яною оббивкою, що пам’ятала ще радянські часи, і дзвінок, який видавав звук, схожий на рипіння дверей.
Марічка набрала в легені повітря і натиснула на кнопку.
— Чую, чую! Вже біжу! — пролунало з-за дверей.
Замок клацнув, і на порозі з’явилася Ганна Василівна.
Вона була в синьому фартуху, обсипаному борошном, а в руках тримала дерев’яну ложку.
— О, з’явилася нарешті. Заходь швидше, бо тепло з хати випускаєш, — замість привітання кинула свекруха.
Марічка переступила поріг, знімаючи мокрі від дощу черевики.
— Добрий вечір, Ганно Василівно. Вибачте, ліфт застряг.
— Та знаю я ці ваші ліфти. Іди руки мий, я вже тісто на пироги поставила, треба допомагати, а не просто гостею сидіти.
На кухні пахло смаженою цибулею, домашнім затишком і якимось особливим солодким ароматом ванілі.
Стіл був завалений мисками, дошками та качалками.
Ганна Василівна кивнула на вільну табуретку.
— Сідай, чай пий. Я заварила з липою, заспокоює.
— Дякую, — Марічка взяла тепле горнятко, сподіваючись, що цей вечір мине без «гострих кутів».
Свекруха почала енергійно місити тісто. Її рухи були впевненими, важкими.
Вона мовчала кілька хвилин, а потім, не піднімаючи очей, промовила:
— Знаєш, я от що думала. Може, нам з тобою серйозно поговорити треба. По-жіночому.
Марічка напружилася. Кожен такий початок у Ганни Василівни закінчувався вироком.
— Про що саме?
— Про Олексія мого. Про вашу сім’ю. Про те, що в хаті у вас коїться, — свекруха хмикнула, кинувши тісто на стіл.
Серце Марічки пропустило удар. Вона повільно опустила ложечку, якою розмішувала цукор.
— А що саме коїться? Олексій вам щось розповідав?
— Розповідав, — Ганна Василівна нарешті підняла погляд. — Каже, що ти його зовсім не чуєш. Що вічно незадоволена чимось. Що гроші, які він важкою працею заробляє, ти на вітер пускаєш, на всякі дурниці.
— Дурниці? — голос Марічки здригнувся. — Ганно Василівно, у нас на кухні кран три тижні тече! Я просила його викликати майстра, бо там уже сусіди знизу почали скаржитися!
— То й що? — відмахнулася свекруха. — Сама б викликала, якщо вже так припекло. Чоловік на будівництві працює, втомлюється як собака. А ти його вдома ще кранами допікаєш.
Марічка міцно стиснула гарячу чашку.
— Він мені обіцяв цей кран полагодити ще з минулого понеділка. Я чекала. Потім сама викликала службу, бо почало затоплювати. Віддала три тисячі за терміновий виклик і деталі.
— Три тисячі?! — свекруха сплеснула руками, і борошно хмарою злетіло в повітря. — Та ти з глузду з’їхала! Сусід Степан за пляшку б зробив! А ти розтринькуєш бюджет на рівному місці!
— Степан п’є другий тиждень, Олексій сам про це казав.
— Ну то й що, що п’є? Руки ж пам’ятають! — вона повернулася до тіста, почавши розкатувати його з подвоєною силою. — От ми з батьком свого часу, ми ніяких майстрів не знали. Самі й шпалери клеїли, і підлогу фарбували, і меблі латали. А ти що? Тільки грошима смітити вмієш?
Марічка поставила недопитий чай на клейонку.
— Я теж працюю, Ганно Василівно. По сорок п’ять годин на тиждень. Я не сиджу в нього на шиї.
— Та яка там у тебе робота, — фиркнула свекруха. — В офісі на стільці крутитися. Це не на заводі біля станка стояти, як я тридцять років віддала. От де робота була! А у вас що? Кнопки натискаєте — і зарплата в кишені.
Марічка повільно підвелася.
— Мені пора йти.
— Куди це ти зібралася? — Ганна Василівна обернулася, витираючи білі руки об фартук. — Я ще пироги в піч не поставила! Зараз Олексій прийде, вечеряти будемо.
— Я не хочу пирогів. І вечеряти теж не хочу.
— Як це не хочеш? Ти що, на матір образилася? — голос свекрухи став тонким і гострим. — Слухай-но, дівчино. Я тобі як мати кажу, з добром. Олексій у мене золотий хлопець. Не п’є, не гуляє, все в хату несе. Таких чоловіків зараз — один на мільйон.
— Я знаю.
— То й цінуй! Бо чоловіки — вони ж як влаштовані. Якщо вдома йому тільки претензії та рахунки виставляють, він почне дивитися туди, де його хвалять. Молодих зараз повно, очі розбігаються. Дивись, щоб не розбалувалася, бо знайде собі іншу, більш лагідну.
Марічка зупинилася в дверях. Відчуття було таке, ніби її холодною водою облили. Вона повільно розвернулася.
— Що ви щойно сказали?
— Те, що чула. Бережи те, що маєш. Бо залишишся одна зі своїми кранами та чеками, і ніхто тобі склянки води не подасть.
— Він вам це сказав? Що хоче піти? Що шукає когось іншого?
Ганна Василівна на мить знітилася, відвела погляд на тісто, але швидко повернула собі впевненість:
— Не сказав. Але я ж бачу, як він мучиться. Чоловіка треба надихати, а не пиляти. Якщо жінка не дає спокою вдома — він знайде цей спокій в іншому місці. Це закон природи.
— Зрозуміло, — Марічка вийшла в коридор, серце калатало десь у горлі.
— Ти куди це?! Стій! — свекруха вибігла за нею. — Чого ти запалилася? Я ж для вас стараюся, щоб сім’я була міцна!
Марічка взувалася, не дивлячись на жінку. Руки тремтіли так, що вона ледь впоралася із застібкою на черевиках.
— Знаєте що, Ганно Василівно? Наступного разу, коли захочете «постаратися для сім’ї», говоріть зі своїм сином. Розказуйте йому, який він золотий. А я сюди більше не прийду. Ні сьогодні, ні на свята.
— Як це не прийдеш?! Та я тебе. Та як ти смієш так зі старшими?! — голос свекрухи зірвався на крик.
— До побачення.
Двері захлопнулися з таким гуркотом, що, здалося, здригнувся весь будинок.
Марічка майже бігла до ліфта, несамовито натискаючи кнопку виклику.
Сльози душили, але вона не давала собі заплакати.
Ліфт приїхав. Вона зайшла всередину, привалилася до стіни й закрила очі.
Телефон знову завібрував. Вхідний від Олексія.
— Так.
— Марічко, мама дзвонить у сльозах! Каже, ти її образила, накричала і втекла. Що там сталося? Я ж просив тебе бути спокійною!
— Олексію, — її голос був холодним і чужим. — Ти справді скаржився їй, що я витрачаю гроші на «всяку дурню», коли платила за ремонт крана?
Мовчання на іншому кінці тривало занадто довго.
— Ну я просто сказав, що зараз важко з грошима, а тут ці витрати. Розумієш, я втомився.
— Поскаржився мамі. На мене. Замість того, щоб поговорити зі мною.
— Марічко, не роби з мухи слона. Вона ж моя мати, кому мені ще довіряти свої переживання?
Ліфт зупинився на першому поверсі. Двері відчинилися, впускаючи холодне повітря з вулиці.
— Мені, Олексію. Довіряти треба дружині. А не обговорювати мене за моєю спиною, створюючи образ «поганої жінки», яка тебе не цінує.
— Я не казав, що ти погана!
— Ні. Ти просто дав їй привід сказати мені в обличчя, що ти знайдеш собі молоду та лагідну, якщо я не стану «зручною». Твоя мати прямо мені заявила: цінуй його, бо піде до іншої.
— Що?! Мамо! — почувся голос Олексія в трубці, він явно звертався до когось у кімнаті. — Ти що їй наплела?!
Марічка почула початок чергової родинної сварки, але їй було вже байдуже.
Вона просто натиснула кнопку «відбій».
На вулиці осінній вітер різко вдарив у обличчя, розганяючи задуху під’їзду. Вона зупинилася, підняла комір пальта і почала рахувати до десяти, вдихаючи на повні легені.
Кожен вдих ніби вимивав той бруд, який щойно на неї вилили на чужій кухні.
Телефон знову задзвонив. Вона скинула. Потім ще раз.
Нарешті написала коротке повідомлення:
«Буду вдома пізно. Поговоримо. Але не про пироги й не про маму, а про нас. Готуйся бути чесним. Я до твоєї мами більше ногою не ступню і бачити її у нас не хочу».
Марічка йшла до зупинки. Повз проїжджали машини, люди поспішали додому, світилися вікна квартир, де, можливо, теж зараз велися такі ж гіркі розмови.
Щось усередині неї, якась тонка струна довіри, яка тримала цей шлюб, остаточно луснула.
Вона зрозуміла одну важливу річ: повага не купується мовчанням чи терпінням.
Повага починається там, де двоє захищають свій світ від будь-якого втручання ззовні — навіть якщо це втручання «з добрими намірами».
Більше вона не буде «зручною невісткою».
Вона більше не дозволить робити себе винною в тому, що чоловік не здатен бути дорослим.
І до тієї квартири на четвертому поверсі вона справді більше не повернеться.
Це було її маленьке свято особистої свободи, яке почалося в застряглому ліфті й закінчилося на вокзалі власного життя.
Ця історія — про межі, які ми часто боїмося встановлювати з рідними.
Чи стикалися ви з тим, що свекруха чи теща намагалися «вчити життю», маніпулюючи вашим шлюбом?
Як ви діяли у таких ситуаціях?
Чи вірно зробила Марічка, коли відвернулася від свекрухи, адже вона мати, як би там не було?
Фото ілюстративне.
