Ганна Йосипівна виникла на порозі так само невідворотно, як осінні заморозки — різко, холодно і без жодних попереджень.
Вона не стукала, не дзвонила і тим паче не питала дозволу.
Вона просто провернула ключ у замку, який, як виявилося, давно мав свій дублікат у її кишені, і вкотилася до передпокою разом із величезною валізою та хмарою парфумів із запахом конвалій.
Мар’яна в цей час якраз вийшла з ванної кімнати.
Вологе волосся липло до шиї, халат був наспіх перехоплений поясом, а в голові крутилися плани на лінивий суботній ранок.
Але вигляд свекрухи, яка вже впевнено розшнуровувала свої черевики, миттєво стер усі мрії про спокій.
— Ти ж не думала, що я питатиму дозволу, аби переступити поріг рідної дитини? — Ганна Йосипівна з глухим гуркотом поставила валізу прямо на світлий ламінат.
— Доброго ранку, Ганно Йосипівно, — ледь вичавила з себе Мар’яна, відчуваючи, як серце починає калатати. — Ви, як ви тут опинилися?
— Ранок був би добрішим, якби ти не змушувала мене підпирати двері десять хвилин, — жінка впевнено рушила на кухню, навіть не знявши верхній одяг. — Андрій мені дублікат зробив. Про всяк випадок.
— Про який саме випадок? — Мар’яна рушила слідом, відчуваючи, як холодний піт проступає на скронях.
— Про такий от. — Свекруха обвела поглядом кухню з прискіпливістю санітарного інспектора. — Дивлюся, у вас на витяжці вже шар пилу такий, що можна картоплю садити. Хіба ж так можна, дитино? Недобре це.
Мар’яна заплющила очі й повільно видихнула.
Андрій поїхав у відрядження ще три дні тому, і ці дні були для неї ковтком волі.
А тепер шторм прийшов прямо в її дім.
— Ганно Йосипівно, а чому ви не зателефонували? Не попередили хоча б за годину?
— А навіщо ці церемонії між своїми? Я не на гостини завітала. — Свекруха розхристала холодильник. — Я приїхала сюди жити. Назавжди. Тут клімат кращий, та й аптека під боком.
Пауза розтягнулася, ставши майже фізично відчутною.
— Жити? З нами? У двокімнатній квартирі?
— Ця квартира купувалася на заощадження батька Андрія. Царство йому небесне, він на трьох роботах спину гнув, — Ганна Йосипівна коротко перехрестилася на кут кухні й витягла пакет молока. — Отже, це наше родове гніздо. Спадщина. А я — частина цієї родини. Маю право дихати цим повітрям так само, як і ви.
— Андрій вам це дозволив? — голос Мар’яни здригнувся.
— Мій син багато чого не договорює тобі, бо не хоче твоїх істерик. Я сама так вирішила, а він не заперечував. Покажи, де мені постелити. Я у вітальні розкладуся, я людина скромна, заважати не буду.
Мар’яна дивилася на неї й розуміла: це не візит. Це захоплення території.
Вона мовчки взяла телефон і набрала номер чоловіка.
«Абонент поза зоною досяжності».
— Ганно Йосипівно, — Мар’яна поклала телефон на стіл. — Ви не можете просто взяти й переїхати. Це наше приватне життя. Наш побут.
— А що тут обговорювати? Рідна кров має бути разом. — Свекруха знизала плечима. — Я одна там, у своєму містечку. Коліна крутить, тиск стрибає. Хто за мною догляне, як не єдиний син?
— Для цього є сучасні клініки, догляд.
— Розумна знайшлася! — Ганна Йосипівна нарешті зняла пальто і повісила його прямо поверх плаща Мар’яни. — Чай наллєш чи мені самій шукати, де у вас тут заварка захована?
Андрій перезвонив лише в обід.
Його голос був винувато-тихим.
— Мар’яш, ну вона сама так вирішила. Я не знав, що вона приїде саме сьогодні. Поживе трохи, заспокоїться.
— Ти дав їй ключі, Андрію. Ти дав їй доступ до нашого життя.
— Це було на всякий випадок!
— Це і є «всякий випадок», Андрію. Вона заявила, що квартира — це «родова власність», бо твій батько допоміг грошима. Що це означає?
На тому кінці дроту запала довга тиша.
— Андрію? Це правда?
— Ну частково. Тато справді допоміг із першим внеском. Дав солідну суму. Я думав, ти знаєш.
Мар’яна відчула, як світ навколо стає чужим.
Вона пам’ятала, як вони вісім років збирали кожну копійку, як вона продала батьківську дачу.
— Скільки він дав, Андрію? Кажи правду.
— Десь сорок відсотків.
— І ти мовчав вісім років? Запевняв мене, що це наш спільний проєкт?
— Я хотів, щоб ти почувалася господинею.
— Не здавалося важливим, — повторила вона. — А зараз вона викидає мої речі й каже, що я тут ніхто. Коли ти повернешся?
— Післязавтра. Може, у п’ятницю.
— Сьогодні середа. До п’ятниці я або піду звідси, або збожеволію.
Мар’яна натиснула «відбій». З вітальні донісся звук совання крісла.
— Мар’яно! А де в тебе швабра? Тут під диваном такий пил, що дихати нічим! Як ти тільки дитину тут ростити збираєшся?
До вечора квартира змінилася.
З’явилися чужі герані на підвіконнях, ікона в кутку і важка пір’яна подушка у вітальні.
— Ти борщ коли варила востаннє? — запитала свекруха за вечерею, розглядаючи замовлену їжу.
— Минулого тижня. У нас багато роботи.
— Минулого тижня, — жінка хитала головою. — Чоловіка треба годувати домашнім. Він у тебе змарнів зовсім. Завтра я зварю нормальний борщ. На реберцях.
— У мене були інші плани на завтра.
— Твої плани почекають. І ще: ти вночі дуже голосно тупаєш, коли на кухню йдеш. Старайся на шпиньках, чи що.
— Це мій дім, — тихо сказала Мар’яна.
Ганна Йосипівна повільно обернулася.
— Ваш дім. Так-так. Тільки не забувай, на чиї гроші він куплений.
Вона пішла у вітальню і демонстративно зачинила двері.
Вночі Мар’яна не могла спати.
Вона пішла до кабінету й відкрила папку з документами.
Вона прочитала договір тричі.
Власник — Андрій Олександрович. Одноосібно. Її імені там не було.
Андрій повернувся в четвер пізно ввечері. Мар’яна чекала його на кухні з розгорнутими паперами.
— Поясни мені це, — вона вказала на графу «Власник».
— Мар’яно.
— Чому за вісім років, де я вкладала кожну гривню в цей ремонт і побут, я юридично тут гостя?
З вітальні визирнула Ганна Йосипівна.
— Мамо, залиш нас наодинці, — кинув Андрій.
— Я у себе вдома, можу й послухати, — відрізала та.
— Ми купували це разом! — Мар’яна встала. — Я віддала все, що мала від своєї родини. Де ці гроші в документах?
— Я використав їх на ремонт. Юрист сказав, що так буде простіше оформити кредит.
— Простіше для кого? Ти приховав правду. А твоя мати каже, що я живу тут з вашої милості.
— Ти моя дружина! Хіба папірець щось змінює?
— Тут — змінює все. Тут я ніхто.
З вітальні знову долинув голос свекрухи:
— Андрійку, синку, вечеряти будеш? Борщ теплий, на домашній сметанці!
— Значить так, — Мар’яна подивилася чоловікові в очі. — Або ти завтра переоформлюєш право власності на нас двох порівну, або я збираю речі й подаю до суду. І твоя мати поїде звідси першим же потягом.
— Ти ставиш мені ультиматум? Це низько!
— Низько — це вісім років брехати жінці, яку називаєш коханою.
Андрій дивився на неї довгу хвилину. Він встав і пішов у вітальню.
— Мамо, — пролунав його твердий голос. — Тобі потрібно завтра вранці зібрати речі й поїхати додому. Квиток я вже взяв.
Запала тиша.
— Що ти таке кажеш? Ти виставляєш матір на вулицю заради неї?
— Я люблю тебе, мамо. Але ти приїхала без запрошення і почала руйнувати мій дім. Це наш дім, і правила тут встановлює Мар’яна. Завтра таксі буде о десятій.
Наступного ранку Ганна Йосипівна збиралася мовчки. Вона не дивилася на невістку. Коли валізи були зібрані, вона взяла чашку кави, яку їй поставила Мар’яна.
— Думаєш, перемогла? — запитала вона сухо.
— Я ні з ким не воювала, Ганно Йосипівно. Я просто повернула собі право на власний голос у своєму домі.
— Побачимо, — свекруха відпила каву. — Борщ доїжте. Шкода, якщо пропаде.
До нотаріуса вони пішли в п’ятницю.
Коли Мар’яна ставила підпис під новим документом, де її прізвище нарешті стояло поруч із прізвищем чоловіка, вона відчула, як стає легше дихати.
На вулиці Андрій взяв її за руку.
— Пробач мені. Я був дурнем.
Мар’яна не прибрала руку, але й не стиснула її у відповідь.
— Довіру неможливо оформити печаткою, Андрію. Її доведеться вибудовувати заново. Кожна цеглина — це правда. І більше ніяких дублікатів без моєї згоди.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Мар’яна, поставивши такий різкий ультиматум, чи їй варто було шукати компроміс заради збереження стосунків із матір’ю чоловіка?
Чи можна ось так просто виганяти матір на вулицю? Чи кожна людина має знати своє місце і не псувати комусь життя, тим паче, що мама й не така вже й старенька?
Фото ілюстративне.
