— Невістко! До світанку маєш насмажити свіжої риби на десятьох, і щоб була з цибулькою та золотистою скоринкою! — гримнув свекор о першій годині ночі так, що аж шибки задеренчали.

Величезний пластмасовий бак із гуркотом гепнувся просто на чистий доріжчатий килимок посеред коридору.

З-під сірої мокрої мішковини визирнув слизький темний хвіст сома, вимазаний річковим мулом і баговинням.

У коридор відразу поповз густий дух очерету, річкової тини і холодної вологи.

— Приймай улов, господине! — скомандував Василь Гнатович, стягуючи з чуба стару волохату шапку.

— Такого коропа та сома в очеретах узяли, що ледве дотягли! Давай ворушися, діставай найбільші миски та баняки!

Мирослава стояла біля шафи у домашній кофтині й просто дивилася на цей безлад.

На настінному годиннику якраз добігала перша ночі.

А о сьомій ранку в неділю їй обов’язково треба було бути на роботі на хлібозаводі.

Вона там завідувала зміною, і замінити її не було кому.

— Василю Гнатовичу, ви хоч бачили, котра година на стіні? — спокійно спитала жінка.

— Перша година ночі на дворі, люди десятий сон бачать!

— Справжні господарі на риболовлі годинника не питають! — відрізав свекор і важко вмостився на дерев’яний ослінчик біля дверей.

Роззувати важкі гумові чоботи він навіть не збирався, бруд так і розлазився по світлій підлозі.

— Мужі у дім здобич притягли, а вона ще носом крутить і вичитує!

За широкою спиною батька у дверях з’явився чоловік.

Святослав винувато кліпав очима, притискаючи до грудей два пакунки, які голосно дзвонили склом.

На ньому теліпалася чужа куртка, яка була йому добряче завелика.

— Святославе, це що за нічні витівки? — повернулася Мирослава до чоловіка.

— Яке чищення риби посеред глупої ночі?

— Миросько, ну чого ти відразу сваритися починаєш? — заметушився він і бочком прослизнув до кухонного столу.

— Ми ж з далекої затоки приїхали! Змерзли на тому вітрі біля води так, що зуб на зуб не попадає!

— Отож бо й воно! — підтримав сина Василь Гнатович, потираючи долоні.

— Жіноча справа проста: луску зняти, плавники обчистити і на пательню кинути! А я поки з багажника чавунну сковороду принесу, бо ваші легенькі ні до чого не годяться!

Зі Святославом вони побралися три роки тому.

Для обох це був уже другий шлюб, дорослі діти жили своїм окремим життям.

Власного житла чоловік не мав, тому після розпису перебрався жити до Мирослави у її простору цегляну хату в передмісті.

Цю садибу Мирославі залишили батьки.

Ще за рік до їхнього знайомства вона за власні зароблені гроші добудувала біля ґанку котельню, провела газ і поставила надійний опалювальний котел.

Від однієї жовтої труби з міцним краном ішло тепло до батарей, нагрівалася вода і палала кухонна плита.

Котельню господиня завжди тримала замкненою на міцний навісний замок.

Один-єдиний ключ завжди висів у неї на зв’язці разом із ключами від автомобіля.

Минулої зими свекор уже спробував крутити пальники на свій розсуд і ледь не зіпсував усю систему опалення.

Василь Гнатович багато років керував місцевою автобазою.

Вже кілька років як пішов на відпочинок, але звичка командувати всіма довкола нікуди не поділася.

А Святослав перед батьком завжди ходив навшпиньки і намагався показати себе великим хазяїном.

— Винеси цей бак із рибою на холодний ґанок, — сказала Мирослава чоловікові.

— Завтра після моєї зміни розберемося з тим уловом. Я йду спати, бо мені досвіта вставати на роботу.

Святослав зам’явся, важко зітхнув і сховав очі.

І тут із коридору донісся гучний регіт, тупіт багатьох ніг і дзенькіт пляшок.

— Миросечко, тут така справа вийшла… — зашепотів чоловік, задкуючи до комори.

— Ми ж не самі з татом приїхали з річки.

— А з ким іще? — насторожилася жінка.

— Там сторож із рибного господарства і татові знайомі водії з колишньої автобази. Заїхали погрітися і перепочити.

Мирослава ступила до вітальні й ледве не зойкнула.

У кімнаті на м’якому дивані, на ослінчиках і навіть на принесених із машини розкладних стільцях сиділо вісім кремезних чоловіків у мокрих куртках.

Біля порога вже виросла ціла купа з брудних чобіт та мокрих рукавиць.

Хтось уже без дозволу підсував журнальний столик до центру кімнати.

Один вусатий чолов’яга голосно вимагав глибокі полумиски і виделки.

— Десять чоловік?! — тихо, але твердо промовила Мирослава, повертаючись до кухні.

— Ти при своєму розумі, чоловіче? Хоч би зателефонував заздалегідь!

— Та годі тобі, не сором мене перед людьми! — зашипів Святослав.

— Тато сам сказав хлопцям завернути до нас!

— До нас чи до тебе? — перепитала дружина.

— Ну чого ти до слів чіпляєшся! — скривився він.

— Батько похвалився товаришам, що в його сина хороми величезні, місця вистачить усім! Від ставка сюди зовсім близько, не везти ж їх у місто серед ночі!

— У сина хороми? — усміхнулася жінка.

— І коли ж це ти встиг збудувати такі хороми? Ти за три роки навіть хвіртку не зумів підправити, на одному цвяху теліпається!

— Тихіше говори, почують же за дверима! — замахав руками Святослав і витяг із кухонної комори плетений кошик.

У тому кошику лежала домашня печена полядвиця у фользі, шматок ковбаси, свіжий сир і великий слоїк маринованих грибів.

Мирослава готувала ці гостинці цілий тиждень.

У неділю її мамі Марії виповнювалося сімдесят років, і дочка планувала поїхати до неї відразу після заводської зміни.

— Поклади кошик на місце, — спокійно сказала Мирослава.

— Це для мами на ювілей. І навіть не думай чіпати гриби.

— Олю… тобто Мирославо, ну ти геть дріб’язкова стала! — обурився Святослав, притискаючи слоїк до живота.

— Людям з холоду треба хоч чимось перекусити на швидку руку!

— Перекусити маминим святковим частуванням?

— Та куплю я твоїй мамі все нове після зарплати! — буркнув він.

— Подумаєш, велика біда!

— З якої зарплати, Святославе? — примружилася жінка.

— Ти минулого тижня на ремонт своєї старенької машини в мене кошти просив, бо своїх не вистачило. А решту спустив на дорогі вудки та спорядження!

— Рибальство — то чоловіча справа! — насупився він.

— Дай хоч ковбаси відріжу, гості чекають!

— Поклади все назад, я сказала, — відрізала Мирослава.

Святослав надувся, але кошик на поличку повернув.

Проте швидко схопив із підвіконня тарілку з холодними сирниками та банку меду.

Узяв під пахву буханець свіжого хліба і шмигнув до вітальні.

Мирослава присіла на стілець біля плити.

Спина після хатнього прибирання гула, очі пекли від утоми.

Вона потерла чоло і глянула на сіру калюжу, яка вже намилася з-під бака з сомом на доріжку.

Через прочинені двері з кімнати чути було гучний голос свекра:

— Та чого ви соромитеся, хлопці! Почувайтеся як удома! Славко в мене хлопець тямущий, бачите, який будинок тримає!

— Оце так, Василю Гнатовичу, гарну господу син має! — гудів у відповідь вусатий гість.

— Аякже! — хвалився свекор.

— А невістка в нас слухняна. Зараз швиденько все почистить, і сома з коропом насмажить, і на стіл подасть!

У мене порядок простий: чоловік сказав — жінка зробила!

А за ним підтакнув улесливий голос Святослава:

— Саме так, тату! Мирослава в мене тиха, зайвого слова не скаже! Зараз усе зготує як слід!

Мирослава підвелася зі стільця.

Ось воно як виходить. Вирішили показати перед чужими людьми свою показну велич за її рахунок.

У цю мить двері розчинилися навстіж, і до кухні впевненою ходою зайшов розпашілий Василь Гнатович.

У руках він тримав велику стару пательню, а позаду дріботів Святослав із порожніми полумисками.

— Ну і чого ти стоїш як нежива? — гримнув свекор, ставлячи пательню на плиту.

— Пальник не горить, олія не шкварчить!

— А чому вона має шкварчати о першій годині ночі? — рівним тоном спитала Мирослава.

— Ти мені тут характер не показуй! — підвищив голос Василь Гнатович.

— Відчиняй комору, діставай солоні огірки та м’ясо! Син казав, у тебе там повний кошик стоїть!

— У коморі стоїть подарунок для моєї матері на ювілей, — відповіла жінка, дивлячись свекру просто у вічі.

— А у вашому баку — непатрана річкова риба, вся в мулі та баговиінні. Самі ловили — самі й чистьте.

Свекор вирячився на неї, ніби вперше побачив.

— Що-о-о?! — обурився він.

— Ти кому таке кажеш?! Я поважних людей до хати запросив! Шануй гостей, це навіть не обговорюється!

— Ви привели натовп людей без попередження посеред глупої ночі, — не відступала Мирослава.

— Я цілий тиждень важко працювала і наймитувати для вашої компанії не збираюся.

— Мирославо, замовкни зараз же! — підвищив голос Святослав і вхопив дружину за руку.

— Не смій так розмовляти з батьком! Візьми шкребок, обчисть рибу і посмаж, нічого з твоїми руками не станеться!

Мирослава спокійно звільнила руку з його пальців.

А Василь Гнатович стукнув кулаком по кухонному столу:

— Годі балачок! Ми з холоду, втомилися на річці! До світанку маєш насмажити свіжої риби на десятьох!

— Які ще будуть накази? — запитала Мирослава.

— Щоб з цибулею, духмяним перцем і повні миски! — заявив свекор.

— А ми поки підемо погріємося! Швидше давай!

Василь Гнатович розвернувся і попрямував назад до товаришів.

Святослав постояв біля бака з рибою, поклав на стіл старий рибальський інструмент для чищення луски і поспішив за батьком, кинувши на ходу:

— Миросько, тільки швидше, добре? Бо сирники вже закінчилися, хлопці гарячого чекають!

Мирослава мовчки зняла з себе домашній фартух і повісила його на гачок біля плити.

Пройшла до комори, взяла плетений кошик із маминими гостинцями.

У вітальні за зачиненими дверима лунали гучні тости за «чудового хазяїна Славка».

Мирослава вдягла тепле зимове пальто, взула чоботи і зняла з полички ключі від машини.

Вийшла на ґанок, де щипав свіжий нічний морозець.

Підійшла до металевих дверей прибудови, відімкнула замок і ступила до котельні, де тихо гудів газовий котел.

Мирослава взялася за міцний кран на трубі й упевненим рухом повернула його вбік до упору.

Вогонь у віконці пальника вмить згас.

Газу на плиті, гарячої води і тепла в батареях більше не було.

Вона зачинила важкі двері, клацнула навісним замком, а ключ сховала глибоко в кишеню свого пальта.

За дві хвилини її автомобіль виїхав із двору і попрямував освітленою дорогою в бік міста.

Мама Марія відчинила двері квартири майже відразу — вона завжди допізна читала книжки на дивані.

Побачивши дочку з кошиком серед ночі, жінка здивовано сплеснула долонями:

— Господи помилуй! Що сталося, доню? Невже твої знову щось вигадали?

— Приїхали з риболовлі, мамо, — Мирослава поставила кошик на тумбу і зняла пальто.

— Десять чоловіків у брудних чоботях.

— Скільки-скільки?! — перепитала мати, поправляючи окуляри.

— Серед ночі?!

— Саме так, — зітхнула дочка.

— Притягли здоровенний бак із сомом та коропами, усе в болоті. Наказали до ранку начистити і насмажити гори риби на всю компанію.

— Оце так дивина! — похитала головою мати.

— А твій що робить?

— А мій перед батьком на задніх лапках бігає. Розповідає приятелям, яку він господу звів і як у нього жінка з першого слова все виконує.

— Оце так хазяїн знайшовся, — зітхнула Марія, ведучи дочку до затишної кухні.

— Казала ж я тобі колись, дивися добре, за кого йдеш.

— Та вже що тепер казати, мамо, — відповіла Мирослава.

— Він ще й твої святкові гостинці хотів їм на закуску забрати.

— Бач, який хитрий! — усміхнулася мати.

— І як же ти з ними впоралася? Сварилася до крику?

— Навіщо кричати? — Мирослава витягла з кишені зв’язку ключів і поклала на край столу.

— Я просто перекрила кран на газовій трубі в котельні, повісила замок і приїхала до тебе.

Марія подивилася на ключ від котельної і раптом так щиро розсміялася, аж сльози на очах виступили.

— Ой, доню, ну ти й придумала! — витирала сльози мати, дістаючи з шафи тарілки і чайник.

— Нехай тепер на холодній плиті сиру рибу смажать!

— Та й хата швидко охолоне, на вулиці ж мороз притискає, — додала Мирослава.

— Ану діставай ковбасу та полядвицю! — скомандувала мама.

— Найкраща вечеря — коли всі проблеми позаду, а непрохані гості сидять біля порожнього столу. Голодною я тебе спати не покладу!

Минуло хвилин двадцять, і телефон Мирослави голосно заспівав.

Дзвонив Святослав. Вона спокійно натиснула кнопку і ввімкнула гучний зв’язок.

— Мирославо, ти де поділася?! — кричав у слухавку чоловік, а на задньому плані чути було сердиті вигуки свекра.

— Ми зайшли на кухню, а тебе немає! Риба в баку лежить, ніхто нічого не робить!

— І не робитиме, Святославе, — спокійно відповіла вона, куштуючи шматочок домашньої страви.

— Як це не робитиме?! — зривався на крик чоловік.

— Ми крутимо ручки на плиті, а газу немає, тільки зашипіло і стихло! З крана біжить крижана вода, батареї вже ледь теплі!

— Усе правильно, — сказала Мирослава.

— Кран у котельні перекритий. А ключ у мене, в місті, у моєї мами.

— Ти при своєму розумі?! — задихався Святослав.

— У мене тут поважні люди сидять! Хата вистигає! Чим я їх годуватиму і як грітиму?!

— Ану дай сюди телефон! — пролунав у слухавці голос Василя Гнатовича, який відібрав слухавку в сина.

— Слухай сюди, невістко! Негайно сідай у машину і вези ключ назад!

— А якщо ні, Василю Гнатовичу? — спокійно перепитала жінка.

— Ще один бак із рибою мені на килим поставите?

— Ми тут мерзнемо, хлопці куртки понатягали! — кричав свекор.

— Ти як до старших ставишся?!

— До яких старших? — зупинила його Мирослава.

— Ви ж тільки-но хвалилися друзям, які хороми ваш улюблений син збудував?

— Ну хвалився! І що з того?!

— А те, що нехай тепер господар маєтку сам вам тепло і вмикає! — твердо сказала вона.

— Або забирайте свою компанію і їдьте до себе в міську квартиру. Там плита працює, а пательню ви вже з собою прихопили!

— Як це — до мене?! — поперхнувся свекор.

— Славку, що вона верзе?! Чий це дім взагалі?!

Мирослава не стала слухати далі, просто натиснула червону кнопку і вимкнула звук.

Тієї ночі вона чудово виспалася на зручному маминому ліжку під теплою вовняною ковдрою.

А вранці вчасно приїхала на завод, відпрацювала свою зміну і спокійно повернулася святкувати мамин ювілей.

Минуло кілька місяців.

Ту нічну риболовлю друзі та знайомі згадували Василю Гнатовичу та його синові ще дуже довго.

Десять замерзлих чоловіків у холодній темній хаті до світанку жували черствий хліб, запивали його холодною водою і роз’їхалися по домівках напрочуд сердиті.

Усі речі Святослава Мирослава спакувала у великі коробки і виставила на ґанок уже в понеділок увечері.

Зверху на куртку вона акуратно поклала батькову чавунну пательню, а на вхідних дверях і на хвіртці змінила всі замки.

Нещодавно Мирослава зустріла біля магазину сусіда Василя Гнатовича.

Той тільки посміхнувся у вуса і махнув рукою:

— Ой, Мирославо, ти б знала, як весело тепер у нашому під’їзді! Перебрався син до батька жити!

— І як, мирно живуть? — усміхнулася вона.

— Та де там мирно! — засміявся сусід.

— Старий начальник щовечора з ліжка командує: «Ворушися, синку, чисть картоплю і готуй вечерю, я напівфабрикати їсти не буду!»

Отож твій колишній тепер щодня біля плити порається і сковорідки вимиває до блиску!

Мирослава тільки щиро посміхнулася і пішла собі далі затишною вулицею.

Удома на неї чекала тепла хата, повний спокій, тиша і свіжі пухкі оладки на столі.