Щиро кажучи я отак завжди собі думала, що мій син з дружиною куплять собі окрему квартиру – і все, закінчаться наші біди, адже жити разом з невісткою, я вам скажу, все ж дуже непросто.
Я планувала, що вони, врешті, скоро з’їдуть від мене, заживу я спокійно собі, як нормальна людина.
Але, насправді, ділі ще гірше стало, чого я вже зовсім не очікувала.
Я їм навіть гроші свої власні додала, у мене багато не було, але якась частина вартості квартири, вже їм легше.
Спочатку я своєму синові з його дружиною якийсь час у себе дозволила пожити.
Потім будинок здали в експлуатацію, діти ключі отримали від квартири своєї, а переїжджати не збираються, адже моя невістка хоче ще в мене пожити, говорить:
– Хочу, щоб у новій квартирі у нас все нове було! Не хочу переїжджати на пусті стіни і кімнати, де немає всього готового для комфортного життя.
Мої діти завжди економити обіцяли, говорили, що ще трішечки поживуть у мене, і вже тоді точно з’їдуть у своє власне житло.
Відтоді вже два роки ніяк на речі та меблі син з невісткою зібрати не можуть.
Все нове та дороге подавай їм. Абсолютно.
І мого їм навіть не потрібно.
Справа в тому, що коли вони обоє стали жити зі мною, я спеціально для них купила дороге нове ліжко. А тепер кажу, що їм його віддам, нехай забирають, з’їжджають від мене. Так невістка каже, що вже воно немодно. Шафа? Мотлох, даром таке добро не приймуть.
– Мені чоловік все нове купить, не хвилюйтеся за нас! І ліжко з ортопедичним матрацом за сучасним стилем, а не наше старе!, – постійно наголошує мені дружина сина.
До цих пір купує. З технікою дітям родичі допомогли. Скинулися на найнеобхідніше. А їм все мало і мало.
Звичайно, якщо холодильник – то за 20 тисяч, пральна машина – за 15. А ще телевізор, мікрохвильова піч, посудомийка. Не вистачило.
І стоїть та вся техніка в коробках посеред їх порожньої квартири і досі. Два роки вже майже стоїть. А кредит за неї платити треба. От тобі економія така, не зрозуміла для мене.
В домофон о третій годині ночі до нас телефонують – це їжу їм привозять, невістка дуже любить щось смачне замовляти на дім. В відпустки скрізь їздять, раніше літали, де вже тільки вони не були. Вона на манікюр ходить. Волосся фарбує.
Одне добре – ремонт в своїй квартирі вже хоч зробили. Не до вподоби їй в інтер’єрі від забудовника жити. Я сина рік майже не бачила.
Він з роботи – на квартиру: фарбував, клеїв, все сам там робив, дуже старався. З квартири – на роботу: на все це заробляти.
А невістка Надія мені постійно каже, що це я винна: не навчила сина заробляти, так би він заробив чимало грошей і заплатив би за ремонт сам.
Золота медаль, червоний диплом, хороша робота, перспективи. Йому тридцяти ще немає, а він отримує в три рази більше середньої зарплати по регіону. Чому я його ще не навчила?
Це не невістка, а чорна діра якась: що не дай, все мало, мало, мало. Я така здивована її вимогами.
А колись, я пам’ятаю, ще, як тільки вони одружилися і стали жити в мене, як Надія раділа коли я їм ліжко нове купила.
Правильно люди кажуть: зростають доходи – зростають витрати. І апетити, як на дріжджах.
Раніше як було: допоможе мені, картоплю почистить, підлогу протрете, Надія завжди старалася допомогти мені чимось. А як ключі від власної квартири отримала – все, зовсім іншою людиною стала:
– Своє прибирати буду. Ми тут тимчасово! Самі розумієте, що ви тут лише господиня, – щоразу пригадує мені.
Синові моєму надією заборонено давати гроші мені на оплату комунальних послуг. Економія у них, для себе, мовляв, гроші відкладають лише. Але потайки дає син якусь копійку все ж мені, щоб дружина не знала, адже всі комунальні оплачую я сама. Вибачається він. Очі в сторону відводить.
Сам син мене вже просить почекати трішки. Не вийде у них орендувати житло і за їх квартиру платити. Спосіб життя міняти не хочеться, адже Надія звикла до безбідного життя.
Тепер моя невістка без меблів хороших і дорогих жити невістка не хоче, а дешеві теж їй не потрібні, тільки все найкраще хоче.
Так досі нічого і не куплено нового, і грошей немає, бо жити хочуть на широку ногу.
А я мовчу. З останніх сил. Шість років у себе вдома терплю, по засіках нашкрябаю терпіння ще на рік. Не більше. Так їм і сказала: вже два роки житло ваше простоює, а ви у мене живете і не подобається вам тут нічого. Усе!
Я допомогла, як та чим могла. Ще трохи почекаю – і нехай йдуть з миром і живуть.
Невістка сказала, що рідного сина я на вулицю жену, совість всю з віком втратила. А звідки їй узятися, якщо по краплині цідили і цідили?
Надія зараз всім родичам дзвонить, скаржиться на мене постійно. Женуть її на вокзал, каже. Життя не дають.
Все одно не повірите. Скажете, що я погана. Сама винна. Впустила її до себе. Допустила таке ставлення в свою сторону. Гонор свій показую. Дні рахую.
А я сама, чесно кажучи, ніколи не думала, що буду рахувати дні в очікуванні спокою.
Я простягнула їй руку допомоги, а вона все забрала і ще просить.
Я просто хотіла бути доброю свекрухою. Що я зробила не так?
Фото ілюстративне.