Зараз ми живемо у моїй власній двокімнатній квартирі втрьох: мій син, його дружина і я. Всі працюємо, заробляємо гроші, весь день чимось зайняті, у кожного свої справи, зустрічаємося вдома тільки ввечері, лише тоді ми буваємо разом, коли кожен повертається додому після усіх своїх справ.
Якщо говорити правду, то живемо ми непогано, не гірше за інших. Не без якихось незначних непорозумінь, звичайно, але у кого їх в родині не буває, не все так гарно у кожного, як здається. Якщо все тихо та добре, значить, всім один до одного зовсім байдуже. Так я і не зустрічала на своєму віку сімей без проблем, не буває таких.
Ось пишу і думаю, так все ж добре, наче, але ні, я дуже втомилася від таких сімейних стосунків. Втомилася за цей час з сім’єю сина, адже я всі проблеми дітей намагаюся вирішувати разом з ними, я не можу відмежуватися від своїх рідних людей. Таке враження, що я забираю весь негатив, очищаю інших, але все погане залишається в моїй душі, і я довго про це пам’ятаю.
Синові і його дружині – 31, одружені вони 3 роки, але знайомі ще задовго до одруження. Зараз вони збирають гроші на свою власну квартиру, хочуть брати чималий кредит, але досить великі гроші потрібні для першого внеску. З дітьми не поспішають вони поки. Квартира у нас простора, місця і дитині вистачить, особливо у нас велика кухня, де всі разом і збираємося вечорами. Загалом атмосфера у нас позитивна і спокійна завжди.
Останнім часом я часто намагаюся просто піти з дому, хоча б десь погуляти, щоб побути самій. Я втомилася вирішувати непорозуміння дітей.
У нас все останнім часом якось сумно. Прийдуть діти з роботи, спочатку невістка Олена, і давай скаржитися мені на свого чоловіка, що мій син не став їсти її млинці вранці, в обідню перерву не подзвонив, як зазвичай і не запитав як у неї справи.
Я довго розмовляю з невісткою, заспокоюю її, пропоную допомогти готувати або ж не давати собою командувати, нехай їсть, що дають. Приходить син Олександр, а невістка мовчить, не хоче з ним говорити, ображається типу, а сама чекає, щоб я щось сама говорила своєму синові.
Потім до мене заходить Олександр, мовляв, поговори з нею, не можемо прийти до єдиної думки. Іду, мене Олена вислухає, потім знову біжить до мене, що попрасувала Олександрові сорочку на роботу, а йому не треба. Я постійно між ними. Я зрозуміла, що їм так зручно. Я, як той посередник, який нікому нічим не може догодити і завжди в усьому винен.
Спочатку мені було приємно, що я – як допомагаю їм вирішувати всі труднощі, вони до мене ставляться з величезною повагою, а я маю в них авторитет. Вони обоє мають непростий характер, не поступаються один одному.
Зараз сама ледве стримуюся – вони дійсно втомили мене оцими дрібними непорозуміннями щодня.
Прийдуть, залишать весь свій негатив, потім помиряться і знову сміються собі, а в мене настрою ніколи немає від їх проблем. Мені нелегко усі їх скарги вислуховувати, хоча я завжди хочу, щоб в них все було добре, постійно мирю їх між собою. Але дуже хочу, щоб вони жили окремо. Грошей у них на свою квартиру немає, тому я зовсім не знаю, як з ними говорити далі.
Фото ілюстративне.
