Колись давно мій син одружився з жінкою “з приданим”, тобто у неї вже була донечка, причому дружина мого Дмитра старша за нього.
Мій син вважав її дуже доброю людиною, гарно ставився до неї і сказав, що й звикне до її доньки, вона йому буде, як рідна.
Але щось не склалося в них, прожили вони разом всього 4 роки, стали батьками хорошого хлопчика, маленького синочка.
Та згодом розлучилися вони через непростий невістки, Тамара весь час намагалася командувати вдома, але у мого сина теж є своє слово та думка, до яких вона ніколи не прислухалася.
Дмитро, після того, як вони розлучилися, виїхав дуже далеко, його друг покликав на заробітки. Я його від’їзд сприйняла непросто, адже був мій єдиний синок поруч, а тепер далеко дуже. Довго винила я свою невістку, адже якби не вона зі своїми запитами та різними претензіями, то ми жили б до цих пір разом, а мій Дмитро був би поруч зі мною.
Аліменти Дмитро на свого сина висилає й досі, і за місцевими мірками це справжня гарна зарплата, не кожна мама стільки отримує допомоги на свого сина. Але Тамарі скільки грошей не давай, все одно мало. Тим більше на першу свою дочку невістка взагалі аліменти не отримує і ніколи не отримувала – її колишній чоловік їм і на очі не з’являється.
Ось і вирішила Тамара поїхати в столицю на заробітки, сказала, що теж не хоче сидіти вдома, а хоче заробити якусь копійку для себе і дітей. Я зараз не знаю, ким вона там влаштується зі своїм середньою освітою без професії, але колишня невістка мене запевняє, що столичні друзі їй допоможуть. Тільки от дітей їй зовсім немає з ким залишити: її рідна мати категорично проти доглядати за дітьми своєї доньки, та й дітям не справа жити в малому старому сільському будинку без зручностей.
Сваха навіть від старшої відмовляється. Тамара щодня телефонує і просить мене взяти до себе дітей, поки вона там заробляти буде гроші. Каже: “Ну який сенс з цих одних аліментів на трьох людей, тай з дітьми в селі жити не хочеться, хочеться перспективи якоїсь для нас, а якщо тут десь на роботу влаштуватися, то тільки копійки отримаєш!”
Загалом, я зовсім не проти, щоб в них було хороше життя. В моєму будинку 3 кімнати, є невеликий садок. На рахунок свого онука я слова не скажу, але дівчинка мені не рідна дитина, тим більше з таким же характером як у її мами. Але нічого не поробиш, дитину ж не можна залишати, тим паче вона рідна сестричка мого онука.
Тамара каже: “Всі аліменти від вашого сина все одно будуть вам йти, погоджуйтеся!” Ага, виходить, що їй мало цих грошей, а от мені з дітьми їх має вистачити. А її дочку, між іншим, в наступному році в школу треба буде збирати! Я запропонувала такий варіант, кажу: “Я зі своїм онуком ми самі розберемося – син буде гроші надсилати, якось впораюся я тут, та й у мене пенсія, але на свою донечку ти мені надсилай зі свого заробітку якусь частину. Враховуй, я їй буду не стільки бабуся, скільки няня, і це нормально, що по догляду за дитиною платити треба великі гроші! Я багато не прошу, але на харчі і необхідні речі для дитини лише.”
Загалом, Тамара вже в Київ збирається. Ображається на мене, але висилати на доньку 3 тисячі гривень погодилася. Я її сказала: не перерахуєш гроші хоч на місяць, то повертайся, бо глядіти твою дитину я не буду. Ображається, каже, що якби вона була така багата там, то могла б тут і справжню няньку знайти, щоб її не дорікали. Вона і їде туди не для того, щоб самій на широку ногу жити, шукати кращого життя, а щоб дітей забезпечувати! Але ж я для рідного онука нічого не прошу, а її дівчинку годувати зі своєї копійчаної пенсії я теж не можу.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
