Марія Петрівна поставила старенький емальований чайник на плиту й повільно сіла за стіл. Пальці, покручені легким артритом, ледь помітно тремтіли. Вона притиснула їх до холодної стільниці, намагаючись вгамувати внутрішній тремор. Сьогодні був особливий і водночас важкий день — сороковини за Василем Степановичем.

За нашим звичаєм, після сорока днів душа остаточно покидає землю, і саме сьогодні мали прийти діти Василя. Марія Петрівна досі не знала, як правильно до них звертатися. Пасинок та падчерка? Це звучить якось по-книжному, холодно. За ті п’ять років, що вона прожила з Василем, вони так і не стали рідними, хоча вона щиро намагалася знайти шлях до їхніх сердець. Ці п’ять років були для неї подарунком долі, коротким бабиним літом, яке зігріло її на схилі віку.

Дзвінок у двері пролунав рівно о другій. Марія здригнулася, машинально поправила чорну хустку, яку ще не наважувалася зняти, обсмикнула вовняну кофту і пішла відчиняти.

— Доброго дня, Маріє Петрівно, — Ірина стояла на порозі, тримаючи спину рівно, як струна. Її обличчя було непроникним, наче висіченим із каменю. За її спиною виднілася постать Андрія — він переминався з ноги на ногу, ховаючи очі.

— Ірочко, Андрію, проходьте, будь ласка. Я якраз чайник поставила, — тихо промовила Марія.

Вони зайшли, але Марія помітила, як Ірина лише символічно тупнула ногами на килимку, не знімаючи чітких шкіряних чобітків, і пройшла прямо до вітальні. Василь завжди наполягав на капцях, любив чистоту й затишок, але Марія промовчала. Сьогодні не час для зауважень.

— Ми не на чай, — відрізала Ірина, сідаючи на край дивана. Вона дістала з сумочки папку з документами й поклала її на журнальний столик, який колись Василь сам змайстрував у гаражі. — У нас небагато часу, Андрію треба на зміну, а мені ще дітей з гуртків забирати. Треба обговорити подальші плани.

Андрій мовчки сів поруч із сестрою, розглядаючи візерунок на килимі.

— Які плани? — Марія завмерла в дверях, стиснувши руки на грудях.

— Спадкові, — Ірина відкрила папку. — Тато, звісно, був людиною доброї душі, але ми маємо бути реалістами. Потрібно вирішити, як ми будемо розпоряджатися цією квартирою.

— А що тут вирішувати? — голос Марії став ледь чутним. — Я думала… я думала, ми просто згадаємо Василя сьогодні.

— Маріє Петрівно, ви ж розумієте, — вперше заговорив Андрій, і в його голосі відчувалася ніяковість, змішана з твердістю. — Ця квартира — це татова спадщина. Він її отримував ще на заводі, ми тут виросли. Кожен куточок тут пам’ятає наше дитинство.

— І?

— І ми хотіли б знати, які у вас плани на майбутнє, — продовжила Ірина, постукуючи дорогою ручкою по папці. — Коли ви плануєте переїжджати? Можливо, вам потрібна допомога з пошуком варіантів чи з перевезенням речей?

Марія відчула, як стіни кімнати почали на неї тиснути. Повітря стало бракувати.

— Переїжджати? Але куди? Це ж мій дім…

— Ну, у вас же була своя оселя до того, як ви зійшлися з батьком? — Ірина говорила терпляче, наче з малою дитиною, яка не розуміє очевидних речей.

— Я її продала, Ірочко. Ви ж знаєте… Василь тоді хворів, потрібні були гроші на операцію, а потім ми вирішили, що краще вкласти решту в капітальний ремонт цієї квартири, щоб нам на старість було зручно. Тут і вікна нові, і опалення…

— Це було необачно з вашого боку, — зітхнула Ірина. — Але зрозумійте і нас. Ми — законні діти. У Андрія двоє дітей у найманій квартирі, у мене теж потреби. За законом ми маємо право на батьківське майно.

— За яким законом? — Марія відчула, як до обличчя підступає жар. — Я була його офіційною дружиною! Ми вінчалися в нашій церкві, ми жили душа в душу!

— П’ять років, — холодно зауважила Ірина. — П’ять років проти тридцяти з лишком років нашого життя. Батько просто був занадто м’яким і не замислювався про юридичні наслідки. Ми не звірі, Маріє Петрівно. Ми даємо вам час. Місяць, можливо, два. Щоб ви спокійно зібрали речі, знайшли собі щось… можливо, у селі у вас хтось залишився? А потім ми будемо виставляти квартиру на продаж. Нам із братом потрібно ділити спадщину.

— Ви це серйозно? — Марія сперлася на одвірок, щоб не впасти. — Минуло лише сорок днів… Василь ще й порогу не встиг покинути, а ви вже ділите стіни?

— Життя не зупиняється, — відрізала Ірина. — У неділю прийде нотаріус, він наш знайомий, допоможе оформити все швидко і без зайвої тяганини. Маріє Петрівно, не робіть із цього драму. Ви ще жінка при силі, знайдете собі якусь розраду, може, хтось ще зустрінеться на вашому шляху.

— Іро! — Марія не вірила своїм вухам. Обурення змішувалося з глибоким болем.

— Що? Я просто кажу правду. Андрію, ходімо.

Андрій підвівся, так і не піднявши очей на Марію. — До побачення, Маріє Петрівно. Вибачте, що так вийшло… але так буде краще для всіх.

Коли важкі двері зачинилися, Марія просто впала на стілець у передпокої. Вона дивилася на свої капці, на старий капелюх Василя, що досі висів на гачку, і не могла повірити. Її виганяють. Її, яка доглядала за ним у найважчі хвилини, яка витягувала його після першого інсульту, яка створювала тут затишок, про який він мріяв роки після смерті першої дружини.

Вона підійшла до вікна. Надворі була типова київська осінь — золоте листя платанів повільно падало на мокрий асфальт. На дитячому майданчику Ірина щось емоційно пояснювала братові, розмахуючи руками. Вона вже наче ділила ці квадратні метри, розраховувала суми, планувала життя. А Марії в тому житті місця не було.

Раптом пролунав телефонний дзвінок. Це була Галина, сусідка з третього поверху, з якою вони часто пили каву на балконі.

— Марійко, сонечко, ти як? Діти пішли? Я бачила їх біля під’їзду.

— Пішли, Галю… — голос Марії здригнувся.

— Що вони хотіли? Очі в Ірки були такі, наче вона вже меблі описує.

— Вони хочуть, щоб я з’їхала. Кажуть, квартира їхня по праву, а я тут ніхто.

— Ох, лишенько! Та як же так? На сороковий день! Ну й дітки пішли… Слухай, не смій плакати. Я зараз піднімуся, постав чайник ще раз, посидимо, подумаємо.

Через п’ять хвилин Галина вже сиділа на кухні, рішуче розливаючи заварку по чашках. — Значить так, Маріє. Це просто в голові не вкладається. Василь так тебе любив, він би ніколи не дозволив, щоб тебе на вулицю виставили. Він же був чоловіком розумним, хоч і тихим.

— Я не знаю, що робити, Галю. Може, вони й справді мають рацію? У них діти, онуки Василя. А я… я справді була з ним лише останні роки.

— Ти що, з глузду з’їхала від горя? — Галина стукнула ложечкою по столу. — Ти була його дружиною! Ти його доглядала, ти йому життя продовжила мінімум на три роки! А ці “дітки” де були? Раз на місяць на обід зайдуть, пакунок із продуктами візьмуть — і до побачення. Ти маєш права!

— Ірина сказала, що за законом спадщина першої черги — це діти.

— А дружина — це теж перша черга! І взагалі, треба перевірити, чи не було заповіту. Василь нічого не казав?

Марія замислено похитала головою. — Ми ніколи про це не говорили. Якось ніяково було… наче я на щось претендую. Ми просто жили.

— Так, — Галина рішуче дістала телефон. — У мене племінник Максим, він у юридичній академії викладає і практику має. Я йому зараз напишу. А ти поки збери всі папери: свідоцтво про шлюб, документи на квартиру, які є. Все, що в шафі лежить.

Наступні дні перетворилися для Марії на тривожне очікування. Ірина дзвонила двічі, і щоразу розмова починалася з одного й того ж:

— Маріє Петрівно, ви вже почали переглядати речі? Ми знайшли ріелтора, пані Оксану, вона хоче глянути квартиру в суботу. Це просто для оцінки, не хвилюйтеся.

— Ірочко, я ж сказала, мені немає куди йти. Дайте мені хоча б отямитися.

— Ми даємо час, але процес не має стояти.

У суботу вони таки прийшли. Ірина, Андрій та жінка в дорогому пальті з блокнотом у руках. Вони пройшлися кімнатами, наче Марії тут і не було. Ріелторка професійним поглядом оцінювала стелі, сантехніку та вид із вікна.

— Тут потрібно буде все здирати до бетону, — зауважила пані Оксана. — Ремонт “бабусиного” типу, хоча вікна хороші.

— Це не бабусин тип! — не втрималася Марія. — Ми ці шпалери з Василем разом обирали, вони італійські, дорогі…

Ірина лише пирхнула: — Маріє Петрівно, смаки у всіх різні. Для продажу це не має значення. Оксано, яка приблизна ціна?

Ріелторка назвала суму. Марії стало млосно — це були величезні гроші для неї, але для дітей Василя це був лише черговий ресурс.

— А як же моя згода? — запитала Марія, намагаючись тримати голос рівним. — Хіба не потрібно, щоб я теж підписала папери?

— Це технічне питання, яке ми вирішимо з нотаріусом, — ухильно відповіла Ірина. — Головне, що ми з братом єдині у своєму рішенні.

Коли вони пішли, Марія довго сиділа в темряві. Вона почувалася так, ніби її викреслили з історії цієї родини ще до того, як вона встигла стати її частиною. Але в душі почало зароджуватися щось нове — тихий опір. Вона згадала Василя, його спокійний погляд, його слова: “Марійко, ти моя єдина розрада, не бійся нічого”.

Неділя видалася холодною та дощовою. О десятій ранку у двері знову подзвонили. На порозі стояла Ірина з сивим чоловіком у шкіряному портфелі — нотаріусом Петром Васильовичем. За ними знову маячив Андрій, який виглядав ще більш винним, ніж минулого разу.

— Заходьте, — Марія відступила, пропускаючи гостей. — Якраз і Галина Сергіївна підійшла, вона мені як рідна.

Ірина незадоволено глянула на сусідку, яка вже сиділа на кухні з виразом обличчя “я нікуди не піду”.

— Ну, почнемо, — сказав нотаріус, розкладаючи папери на столі. — Справа про спадщину громадянина Соколова Василя Степановича. Оскільки минуло сорок днів, я маю право оголосити волю покійного.

— Яку волю? — Ірина вигнула брову. — Батько не залишав заповіту, ми перевіряли папери вдома.

— Справа в тому, — нотаріус спокійно поправив окуляри, — що пан Соколов склав заповіт у моїй конторі три роки тому. Це було зроблено конфіденційно, як того вимагає закон.

В кімнаті запала тиша. Чути було лише, як цокає годинник на стіні — подарунок Марії Василеві на ювілей.

— Я, Соколов Василь Степанович, перебуваючи при здоровому глузді… — нотаріус читав повільно, кожне слово падало, як важкий камінь у воду. — …все своє майно, включаючи квартиру за адресою… а також банківські заощадження, заповідаю моїй законній дружині, Соколовій Марії Петрівні.

— Що?! — Ірина схопилася зі стільця, її обличчя почервоніло. — Це неможливо! Ви щось плутаєте! Батько не міг так вчинити з нами!

— Заповіт складений за всіма правилами, зареєстрований у реєстрі, — Петро Васильович простягнув їй копію. — Можете ознайомитися. Також є примітка: “Дітям, Ірині та Андрію, я за життя допоміг із придбанням їхнього житла та стартом у бізнесі, що вважаю своєю батьківською часткою спадщини”.

Ірина вихопила папір, її руки тремтіли так само, як у Марії кілька днів тому. — Це маніпуляція! Вона його змусила! Маріє Петрівно, скільки ви йому капали на мізки, щоб він це підписав? Ви ж розумієте, що ми це оскаржимо в суді?

— Ірочко, я присягаюся — я вперше про це чую, — тихо відповіла Марія, і сльози самі покотилися по щоках. — Василь нічого мені не казав.

— Ірина Михайлівно, — втрутився нотаріус, — як юрист, я раджу вам заспокоїтися. Ваш батько приходив до мене сам. Ми довго розмовляли. Він дуже переживав за майбутнє Марії Петрівни, бо знав, що вона залишилася без свого житла заради його лікування. Це була його свідома воля. Шансів у суді у вас практично немає.

— Зрадник… — просичала Ірина, дивлячись на заповіт, наче на отруйну змію. — Він вибрав чужу жінку замість власних дітей.

— Іро, досить, — раптом подав голос Андрій. Він підійшов до сестри і забрав у неї папір. — Тато мав право. Він бачив, як ми рідко заходили. Він бачив, як Марія Петрівна біля нього ходила, коли він і говорити не міг. Ми ж самі казали: “Тату, нам зараз ніколи, Марія ж поруч”. От він і зробив так, щоб вона була в безпеці.

— Ти теж проти мене? — Ірина глянула на брата з ненавистю.

— Я не проти тебе. Я просто поважаю батька. Ходімо. Нам тут більше немає чого робити.

Ірина схопила сумку, навіть не озирнувшись. Двері грюкнули так, що з полиці впала маленька керамічна фігурка янгола.

Андрій затримався на порозі. — Вибачте її, Маріє Петрівно. Їй треба час. І ви… ви не тримайте зла. Батько справді був щасливий із вами. Це головне.

Коли в квартирі нарешті стало тихо, Галина підійшла до Марії і міцно її обійняла. — Ну що, викусила? А я казала! Василь — справжній козак був, захистив свою жінку навіть з того світу.

Марія не відчувала тріумфу. Тільки величезну, всеохопну вдячність і сум. Вона сіла за стіл і довго дивилася на копію заповіту. Там, у кінці, дрібним почерком Василя було додано: “Живи довго, Марійко. Дякую за тепло”.

Минуло кілька місяців. Осінь змінилася ранньою зимою. Марія Петрівна поступово звикала до статусу повної господарки дому. Вона не стала робити капітальний ремонт, лише освіжила стіни у світлі кольори і повісила нові гардини, які так пасували до зимового неба.

Одного разу вона пішла на ринок і повернулася з маленьким рудим кошеням, яке тремтіло під курткою. Василь завжди хотів кота, але вони якось не наважувалися.

— Будеш Рудиком, — сказала вона малюкові, ставлячи його на теплий килим. — Ти тепер тут теж господар.

Кошеня весело застрибало по кімнаті, наповнюючи порожній простір життям. З ним самотність стала не такою колючою.

Несподівано у двері подзвонили. На порозі стояв Андрій із великим пакунком. — Доброго вечора, Маріє Петрівно. Можна до вас? Онуки Василя Степановича передали вам калачі, дружина пекла. І… хотіли спитати, чи можна нам іноді заходити? Просто так. Щоб діти не забували, де дідусь жив.

Марія відчула, як на серці потеплішало. — Звісно, Андрійку. Проходьте. Якраз чайник закипів.

Вони сиділи на тій самій кухні, де кілька місяців тому велися гіркі суперечки. Але тепер атмосфера була іншою. Андрій розповідав про школу, про те, як Ірина потроху заспокоїлася і навіть почала запитувати про здоров’я Марії.

Коли він пішов, Марія підійшла до вікна. Над Києвом падав перший пухнастий сніг. Вона відчувала себе сильною. Не тому, що володіла цією квартирою, а тому, що змогла зберегти гідність і любов.

— Дякую тобі, Василю, — прошепотіла вона в морозне повітря. — За все дякую.

Вона взяла Рудика на руки, вимкнула світло у вітальні й пішла заварювати свіжий чай із м’ятою. Життя тривало, і тепер вона точно знала: вона вдома.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.