З Павлом ми познайомились ще коли навчалися в університеті.
Він на два роки старший за мене за віком.
Ми зустрічалися з ним два роки, все добре було у нас, а згодом вирішили одружитися.
Але я не подумала б навіть, що мене так не полюблять в родині Павла.
А вся справа в тому, що я з бідної багатодітної сім’ї, ніколи не думала, що це може бути проблемою такою.
Свого батька я не пам’ятаю взагалі, на жаль, він просто залишив нас коли я була ще зовсім маленькою дитиною.
На той час в моєї матері залишилося четверо дітей на руках.
А ще через кілька років вона, дуже несподівано для нас усіх, занедужала і її не стало, на жаль.
Нас виховували дідусь з бабусею.
Вони нас теж не дуже любили, щиро кажучи, постійно говорили, що їм з нами важко.
Тому все я робила сама, що було в моїх силах.
Жили ми тоді всі разом на пенсію і наші дитячі виплати, які невеликі були, їх, іноді навіть не вистачало на хліб.
Школу я закінчила на відмінно, і вступила до університету на державне навчання.
Там я і зустріла свого майбутнього чоловіка Павла.
Коли Павло покликав мене заміж, я була на сьомому небі від щастя, адже розуміла, що моє життя зміниться на краще.
Мріяла я про про справжнє весілля, білу святкову сукню, про сумісне щасливе життя.
Але не все складається так, як би нам того хотілося.
Коли наречений запросив мене познайомитися з його мамою і татом, я дуже хотіла сподобатися їм, адже розуміла, що то будуть мої свекри, а з ними краще бути в гарних стосунках нам.
Як тільки ми ступили на поріг його батьків, мені майбутня свекруха прямо в очі сказала, щоб я не марнувала свого часу та часу її сина, і йшла з їхнього дому.
Їм не потрібна така бідна невістка, яка не рівня для їхнього сина, а я саме така.
Я була настільки здивована в той момент, що просто не знала куди йти.
Через два місяці після гостини до батьків Павла, ми з ним розписалися.
Весілля ми не робили, грошей не було і допомогти не було кому, хоча батьки Павла мали можливість, але організовувати синові весілля зі мною вони не збиралися.
Ми вирішили просто скромно посидіти та відсвяткувати цю подію.
Я все ж надіялась, що батьки мого чоловіка передумають, прийдуть і просто попросять вибачення за свою поведінку.
Я не розуміла, чому вони так ставляться до мене, адже вони ж мене зовсім не знають, як людину.
Якщо якась людина родом з бідної сім’ї – це ж нічого ще не значить.
Я стараюсь для їхнього сина як можу – готую, перу, я хороша господиня і дружина.
Я вважаю себе непоганою господинею, хоч ми й живемо в орендованій кімнаті, але все ж, я стараюся дуже.
Але батьки Павла так і не з’явилися в той день.
Мені звісно було прикро за нас обох.
Невже свекрусі було настільки принципово, щоб дружина для його сина була лише з заможної сім’ї, невже вона не розуміла, що щастя зовсім не в цьому, за гроші хорошого сімейного життя не купиш.
А на другий день, мати Павла зателефонувала до нього, і сказала, щоб він більше не приходив до них і не просив про допомогу, що вони ніколи не приймуть таку невістку як я.
Пізніше я дізналася, що моя свекруха просто знайшла для свого сина зовсім іншу дружину, яка була з заможної сім’ї і дуже подобалася їй, а я, напевно, всі плани зіпсувала їй.
Свекруха моя виправдовувалася перед людьми через те, що не спілкується зі мною, говорила, що я не з хорошої сім’ї, причарувала, що поряд зі мною він буде жити в бідності й в нас ніколи не буде нічого.
Після закінчення університету, ми з Павлом вирішили і виїхали за кордон працювати.
Там і залишились.
Зараз в нас ростуть двоє чудових діток Миколка і Світланка.
Недавно ми придбали собі власний будинок, на який чимало років відкладали кошти, адже обоє багато працювали і відкладали кожну копійку, економлячи на всьому.
В обох є хороші машини, хоча не дорогі, але нам аби зручно було і з дітьми поїхати кудись легше.
Якось свекруха намагалася телефонувати нам, попросити вибачення, мовляв, помилилася хотіла як краще для всіх.
Вона просила привезти внуків познайомити їх з дідусем та бабусею.
Але мій чоловік, навіть для мене дуже несподівано, відповів їй, що нічого йому від неї не потрібно, та й онуки до неї не хочуть, вона далека для них людина.
Павло сказав, що вона спочатку запитала б чи онуки хочуть бачити її і дружина, вона ж стільки років не хотіла бачити їх.
Мені шкода свого чоловіка, адже з батьками краще жити мирно і спілкуватися, а ми зараз від його батьків відвернулися.
Але хіба Павло не правий?
Фото ілюстративне.
