Можливо, я трохи помиляюся, але зовсім не розумію сучасний підхід молодих сімей, ми були не такими, завжди цінували та поважали рідних людей, а, особливо, батьків.
Чимось не сподобалася я невістці Людмилі, довго потім не хотіла з нею спілкуватися після нашого візиту до неї, а зараз навіть не знаю – може вибачитися перед дружиною сина?
З моїм чоловіком ми живемо в своєму приватному будинку, на околиці невеличкого містечка. Наш будинок – це будинок наших родичів та друзів, образно кажучи, адже ми завжди усім раді, завжди радо зустрічаємо родину у ньому.
У нашому домі є спеціальна гостьова кімната, а якщо приїжджає багато рідних чи друзів в наш будинок на чергове свято, ми можемо і свою спальню віддати, влітку з чоловіком постелити собі на веранді на розкладачках, взимку – на просторому горищі старе ліжко стоїть. У всякому разі, ми там спали, коли молодші були, зараз нам з ним обом за 60 років, та й гостей тепер не так багато. Але якщо раптом приїдуть, ми з великим задоволенням та пошаною надамо всім затишний нічліг.
У нас з Орестом двоє синів. Молодший живе поруч, приїжджає до нас з сім’єю, допомагає в усьому. Старший давно поїхав, живе в столиці, має свій власний бізнес, у нього там двокімнатна квартира, дружина, син, загалом, влаштувався там добре.
Старший син зі своєю сім’єю багато разів гостювали у нас, і, звичайно ж, були прийняті по-королівські, так як і годиться: найкраща кімната, ліжко на перинах, свіжа чистенька постіль, сніданок на веранді, все як потрібно для рідних людей.
Тільки ось з невісткою Людмилою щось спільної мови ми знайти не могли ну зовсім ніяк. Вона називала наш район селом, хоч це і не село, а околиця міста. Їй нічого не подобалося, ображалася на нашого сина, що вони не на море поїхали відпочивати, як вона того хотіла, а тут час проводять. Їй не зрозуміти, що ми, взагалі батьки, і це візит до нас, а не просто у відпустку. Я вже мовчу про те, що про якусь допомогу з їхньої сторони і мріяти не варто.
І ось цієї осені ми все ж вирішили приїхати до них в гості, ніколи ще не були в столиці у своїх дітей, зазвичай вони самі усі приїжджали до нас. Зібралися, сіли в поїзд і приїхали, заздалегідь попередивши, що їдемо в гості до дітей на тиждень, відклали усі свої справи.
Прибули до них в 5 вечора. Приємно – стіл накритий гарно, посиділи, поговорили. Ніби як пора спати лягати, але куди – не зрозуміло.
Людмила ще відразу так каже: “Спати у нас тут зовсім ніде, ми на тиждень вам зняли готель. Ну не найкращий, звичайно, але переночувати там є де».
Ми з чоловіком дуже здивувалися. Кажемо невістці своїй: «Та навіщо, постеліть нам хоч на підлозі в дитячій, це ж тільки вночі, ми рано встаємо і нікому не заважатимемо зовсім». І онук просив залишити нас у нього в кімнаті, але Людмила таки стояла на своєму: вже знайщли все, вже оплачено і до побачення. Поспите, мовляв, приїдете”.
Син сів з нами в таксі, довіз до того готелю. Я бачу, що йому незручно трохи за свою дружину перед нами, очі ховає, але ми промовчали з батьком. Готель як в радянські часи: душ і туалет спільний на дві кімнати з сусідами, в кімнаті два ліжка з тумбочками і старим телевізором.
Щось дуже схоже було на не найкращий гуртожиток, таке враження, як в радянські часи потрапили, ніколи й не думала, що зараз в столиці готелі такі є, ще й попробуй знайди такий.
Поспали ми, якщо це можна так назвати, бо спати зовсім, але снідати ніде, в кафе поряд – дорого, ми з батьком не можемо витратити більше ста гривень на сніданок. Взяли за свій рахунок таксі, поїхали назад до дітей.
На нас часу нікому немає зовсім, всі на роботі, ще добре, що у онука канікули, вдень з ним час проводили. До вечора посидимо сімейно за столом, і знову нас відправляють в той готель спати. На четвертий день таких незрозумілих подорожей, ми придумали з чоловіком причину, по якій нам треба їхати додому, взяли квиток і поїхали. Я всю зворотну дорогу сиділа сумною – так було прикро.
Приїхали додому, все розповіли, як нас прийняли. Молодший син взагалі був неприємно здивований – подзвонив братові і вони посперечалися з ним, сказав, що так не ставляться до батьків похилого віку. Та й усі родичі були здивовані такою незрозумілою гостинністю.
А ось одні наші знайомі сказали, що це нормально за сучасними столичними мірками, і нічого нам вередувати, немає чого ображатися. Ми ж не самі ж ми платили за номер. Ага, а за таксі туди і назад хіба не ми платили? Та й взагалі, ми ж батьки – ми своїм мамам і татам стелили на своєму ліжку, і спали на підлозі, і це я вважаю нормальним.
І все ж якось мені соромно стало за свою поведінку – я ж після нашого візиту перестала нормально зі своїм сином спілкуватися, тільки короткі дзвінки по справі і все.
Хочу почути думку і інших людей. Можливо, ми зробили неправильно і мені варто вибачитися перед своєю невісткою?
Фото ілюстративне.
