Мій дім завжди був моєю фортецею, це мій рідний куточок, де я, які б труднощі не спіткали мене, почувалася наче в казці.
Великий, цегляний, з високим парканом, що відділяв мене від усього світу.
Тут, у затишному дворі, я відчувала себе, як в раю.
Але тепер, коли я сиділа на лавці біля хати й дивилася на ці міцні та холодні стіни, вони здавалися мені кліткою.
Кліткою, яку я сама собі збудувала, а потім віддала ключі тим, хто мене покинув, просто залишив у хвилину скрутну.
Почну з того, що моє життя ніколи не було легким.
Я, свого часу, вийшла заміж з великого та щирого кохання.
Мій чоловік, Олександр, був моїм світом, моїм повітрям.
Але за рік після нашого весілля його не стало, на жаль.
Для мене це був найважчий період в житті, мені було дуже складно.
Я думала, що ніколи не зможу знову радіти, що ніколи не зможу знову посміхатися.
Але час на місці не стоїть, я повністю занурилася в роботу.
Працювала, не покладаючи рук, з ранку до ночі, без вихідних і свят.
Я хотіла втекти від реальності, від спогадів, від усього, що нагадувало мені про нього.
Я не мала друзів, не мала спілкування.
Усе моє життя обмежувалося роботою, де я розмовляла з колегами про рутину, і великими святами, коли я бачила свою сестру і її доньку, мою улюблену племінницю, Ларису.
Лариса була єдиним світлом у моєму житті, здавалося, ріднішої людини й годі було знайти поруч зі мною, на той час.
Я ставилася до неї, як до рідної доньки, вона мені й була такою.
Я дуже часто купувала їй одяг, іграшки, допомагала з уроками, багато свого часу приділяла лише їй.
Я знала, що вона — це моя єдина надія, моя єдина любов і надія на майбутнє, бо саме її бачила у своєму майбутньому житті.
Я відкладала кожну копійку, щоб моя племінниця могла отримати гарну освіту.
Я думала: «Моє життя не склалося, але її життя має бути щасливим і я все для цього зроблю».
Минали роки.
Я старіла, а Лариса росла.
Вона виросла красивою, розумною дівчиною, а в мене роки забрали своє.
За своє життя я багато працювала, багато заощадила.
Я зробила гарний ремонт у хаті, провела газ, воду. Я хотіла, щоб моя хата була моєю фортецею.
Але я не думала, що на старості років ця фортеця стане мені чужою.
Коли Лариса вже підросла, я покликала її до себе.
— Ларисо, доню, — сказала я. — Ти знаєш, що я люблю тебе, як рідну доньку. Ти — моя єдина дитина.
— Я знаю, тітонько, — відповіла вона, і в її очах я бачила любов.
— Прожила я своє життя не так, як хотілося, — зітхнула я. — Скоро я піду на пенсію. Я замислююся над тим, що нікому я не потрібна, бо немає у мене рідніших людей, за тебе та твою маму. Я сподіваюся, що ти мене доглянеш, а я віддам тобі все, що маю. Все життя не даремно працювала.
Лариса обійняла мене, і я відчула її тепло.
— Тітонько, — сказала вона, — я тебе ніколи не залишу. Я буду з тобою завжди. Ти — моя найдорожча людина.
Я повірила їй. Я повірила кожному її слову.
І я зробила найбільшу помилку у своєму житті.
Коли Лариса вийшла заміж, я, не вагаючись, подарувала їй документи на свій будинок.
Я віддала їй усі свої заощадження. Я віддала їй усе, що мала.
Я думала, що роблю добро. Я думала, що вона буде поруч зі мною завжди і розділить зі мною мою старість і я більше ніколи не буду самотньою.
Перший час Лариса таки навідувала мене.
Вона жила у маминій хаті, і ми часто бачилися.
Племінниця допомагала мені з продуктами, з прибиранням.
Я була щаслива.
Я думала, що моє життя нарешті наповнилося сенсом.
Але потім вона стала приходити все рідше.
— Ларисо, чому ти не заходиш? — питала я її по телефону.
— Тітонько, я дуже зайнята, — відповідала вона. — У мене робота, у мене сім’я.
— Я розумію, — казала я, з тягарем на душі. — Але ж я сумую.
— Я теж сумую, — казала вона. — Я вам ще зателефоную.
І так тривало місяцями.
Я чекала на її дзвінок, як на свято. Я чекала на її приїзд, як на диво.
Але дива не було.
Нещодавно я дізналася від сусідки, що Лариса з чоловіком поїхала до Німеччини.
Я не могла в це повірити.
Я зателефонувала до сестри.
— Валентино, — сказала я, — це правда? Лариса поїхала?
— Так, — відповіла вона. — Вони поїхали.
— Чому ти мені нічого не сказала? — запитала я, і сльози потекли по моїх щоках. — Чому ти мені весь час говорила неправду?
— Ми не хотіли тебе засмучувати, — відповіла вона. — Вона знайшла там хорошу роботу, вони планують купувати житло. Це ж чудово!
— Чудово? — вигукнула я. — А я? А що мені робити? Я ж тепер сама!
— Сестро, не драматизуй, — відрізала вона. — Ти ж не одна. У тебе є ми. Ми тобі допоможемо.
Я не знала, що сказати. Я була нікому не потрібна.
Я була сама, але без хати і без грошей.
У мене залишилася лише пенсія, якої ледве вистачало на життя.
Я сиділа на ґанку своєї хати, яку я подарувала Ларисі, і плакала.
Я плакала від образи, від зради.
Я плакала від того, що довірилася рідним людям, а вони мене покинули.
— Яка ж я була нерозумна, — шепотіла я в порожнечу. — Я думала, що рідна людина мене не зрадить. Я думала, що вона буде поруч.
Я згадала свою молодість, свого Олександра.
Він був єдиним, хто мене любив по-справжньому.
І я втратила його. А тепер я втратила всіх.
Я думала про те, що могло б бути, якби я не віддала хату.
Я могла б найняти собі доглядальницю.
Я могла б жити спокійно, не думаючи про те, що буду самотня.
Але я повірила. Я повірила, що любов — це головне. Я повірила, що рідна людина не зрадить.
Тепер я не знаю, що робити. Я не знаю, як мені жити далі.
Я не знаю, як мені пробачити свою племінницю. Я не знаю, як мені пробачити свою сестру. Я не знаю, як мені пробачити себе.
Я сиджу одна в своїй хаті, яка вже не моя, важко мені на душі.
Я чую, як вітер дме у вікно, і я відчуваю, що я — як це дерево без листя.
Я одна. Я нікому не потрібна. І я не знаю, що мені далі робити.
А що можна ще зробити в моїй ситуації? Чи можу я собі ще повернути своє житло, щоб мати дах над головою на старість?
Фото ілюстративне.
