Зараз я вже на пенсії, живу, наче, непогано, але смуток мене не полишає зовсім. А все через моїх дітей.
Я маю сина й доньку, у них зараз свої сім’ї, живуть окремо від мене: донька живе за містом, а син на іншому кінці нашого містечка, як то кажуть – не близько і не далеко.
У нас з ними завжди були, наче, й не погані відносини, ми спілкувалися, як рідні люди. До недавнього часу. Адже останнім часом дуже змінилося все, що дуже мене засмутило.
Нещодавно я захворіла і аж 14 днів провела в лікарні. Донька до мене 2 рази приїжджала, а син так і не навідав мене жодного разу. Він таки чимало разів мені дзвонив, цікавився, як я, але приїхати не міг, виправдовувався, що часу у нього на мене немає.
Звісно мені було прикро, адже я стільки багато часу присвячувала своїм дітям.
Чоловіка не стало, коли вони були ще зовсім маленькі, я розуміла, що нашої опори тепер немає, і я все мушу тягнути сама.
Справа в тому, що у мене був дуже хороший чоловік, я була за ним, як за кам’яною стіною, тому коли його не стало, було дуже важко одній в усіх значеннях.
Довго не могла я сумувати, адже потрібно було ростити і ставити на ноги своїх двох дітей, а це досить таки велика і серйозна відповідальність.
Весь час я присвячувала синові та доньці, навіть не залишаючи час на себе.
Ми непогано ладнали завжди, але коли я захворіла, то діти на мене часу не знайшли і мене це дуже розчарувало.
Коли мене виписали, лікар сказав, що було б добре, якби хтось допомагав мені, щоб я сама багато не була на ногах, адже мені потрібно час, щоб все добре було, я дітям про це сказала, але вони навіть уваги не звернули на це.
А потім син при віз мені онуків на цілий день, сказав, що вони з дружиною не можуть з ними сидіти, бо у них на цей день багато справ, тому я маю їх виручити.
Я в цей день так втомилася, що знову ввечері довелося викликати швидку, та син своєї вини не відчував, навіть не вибачився.
Ось так я зараз живу. Шкода, що так пізно усвідомила, що стала зовсім не потрібна я дітям своїм.
Тепер шкодую, що жила всі ці роки і дбала лише про них, а для себе ніколи не знаходила ні часу, ні грошей.
Загалом сиджу я тепер одна, важко мені дуже, але стараюся, як можу. Діти не навідуються, лише телефонують і розказують мені про свої проблеми: важко. Грошей не вистачає, діти в школу йдуть, потрібно готуватися.
Не знаю, для чого вони мені це все розповідають, можливо, таким чином хочуть виправдатися і пояснити, що часу на мене немає в них через серйозні причини.
А тут до мене стала забігати молода сусідка, вона з діточками двома орендують у нашому будинку квартиру, вони самі з Запоріжжя, переїхали до нас минулого року ще восени.
Вона сама сирота, батьків у неї немає, син її на захист давно пішов, тому вона одна доглядає діток, поки тато далеко.
Я часто з нею у нашому дворі зустрічалася, вона з дітками гралася, я сиділа біля них, ми багато спілкувалися, вона мене вечорами запрошувала на чай, коли була тривога, ми усі разом сиділи в коридорі і діти говорили про свого татуся.
Я до цієї сім’ї відносилася, як до рідних.
А коли Олена, так звати мою сусідку, побачила, що я не виходжу на вулицю, то зателефонувала мені сама.
Я тоді в лікарні була, приїхати вона не могла, бо сама з дітками малими. Але коли я повернулася, то Олена до мене приходила ледь не щодня. То чаю поп’ємо, поки діти мультика дивляться, то так поспілкуємося.
Коли Олена приходить, у мене настрій кращий стає, я вже піймала себе на думці, що я чекаю її приходу, вона наче дитина мені, так турбується про мене, мені з нею добре і затишно.
А на днях син до мене прийшов і каже:
– Мамо, давай спадок на твою квартиру зараз оформимо на мене і на сестру. Сусіди мені розказали, що тут чужа людина крутиться постійно. Олена ця твоя. Повір, не даремно вона тут круги намотує. Щось задумала собі. Подумай добре.
Мені так прикро стало, що я й не знала, що йому відповісти.
А тепер і сама задумалася. А, можливо, й справді мені мою квартиру на цю дитину оформити. Хоч догляне мене на старості років? Такі хороші люди вони.
Фото ілюстративне.
