Свою єдину доньку ми з чоловіком ростили як квіточку, пилинки з неї здували, може, ми і не дали їй чогось надзвичайного, але все, що від нас залежало, ми їй забезпечили.
А тепер ми дожилися до того, що рідна дитина нас соромиться. Спочатку я думала, що мені це здається, але зараз я впевнена, що саме так воно і є.
Живемо ми в селі, не багаті, але і не бідні. Маємо свій власний будинок, в якому ми з чоловіком зараз проживаємо самі, і збудували ще один будинок поряд – думали, буде для доньки, як вона заміж вийде. Які ж батьки не мріють, щоб їхня донька на старість була біля них?
Але у нашої Юлі були на життя інші плани. Вона поїхала в місто вчитися, і там і залишилася. Додому не хотіла приїжджати навіть на вихідні.
Та ми все ще сподівалися, що донька передумає, адже для кого ми такий будинок збудували?
Проте, Юля вийшла заміж і категорично відмовилася від переїзду в село до нас. Ще б пак, її шлюб, можна сказати, виявився дуже вдалим.
Мій зять – теж єдиний син у своїх батьків. А свати мої виявилися дуже заможними людьми. До того ж, сваха ще дуже сучасна, і цим вона прихилила до себе мою доньку. Вони всюди разом: і у відпустку, і по магазинах, радяться одна з одною з будь-якого питання. А мене для доньки наче не існує.
Нещодавно я в лікарню потрапила, і коли виписувалася, просила, щоб донька з зятем за мною машиною приїхали, бо автобусом незручно в село добиратися, я була ще доволі ослабленою.
Та донька мені сказала, що вона не може, бо у свекрухи день народження, а вона пообіцяла, що буде.
– Мамо, зрозумій, незручно якось виходить – ми з свекрухою давно про це домовились. А тобі я таксі оплачу, – сказала мені донька.
Я в тому таксі їхала, і всю дорогу проплакала. Оце я дожилася, що день народження свекрухи важливіше за рідну матір, яка пролежала в лікарні два тижні.
Було ще багато випадків, коли донька демонструвала те, що їй свекруха важливіша за мене.
Це зрозуміло, сваха моїй доньці дорогі подарунки купує, за кордон її з собою бере. А що я? Я ж їй нічого, крім своєї любові, виходить, дати не можу.
Хоча ні, для доньки у мене приготовлений будинок, але жити вона в ньому не бажає.
Юля якось натякнула, що було б добре продати цей будинок, бо він їй не пригодиться.
Та продавати я не спішу з кількох причин. Перша – будинок знаходиться на моєму городі, і я не хочу, щоб чужі люди, які його придбають, ходили потім по моєму подвір’ї.
Друга причина – ще невідомо, як у доньки життя складеться. Дай Бог, все буде добре. Але ж у житті всяке буває. Якщо що, куди вона повернеться? Як кажуть –”не кажи гоп поки не перескочиш”.
Мені дуже прикро через те, що донька так і не оцінила нічого, що я для неї зробила.
Як тепер з нею спілкуватися? Адже вона у нас єдина дитина…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.
