Це було ще в роки моєї юності. Жили у нашому селі двоє закоханих. Галина та Михайло. Вони дуже кохали один одного, і мріяли одружитися.
Усі сусіди, друзі, родичі бачили їх щире та велике кохання і заздрили їм. І все було б добре, якби не зла доля.
Ніхто не знав причини, але батько Галини, коли прийшли свати до нього на подвір’я, сказав, що такого зятя їм не треба і строго заборонив молодим навіть зустрічатися. Як не просили його і діти, і сусіди, і сам хлопець, а батько стояв на своєму.
– Ні, хлопче, не віддам я за тебе свою дочку. І навіть не проси. Не пара ти їй, не гідний її.
Не одну ніч проплакала бідна Галина, але все ж проти волі батька не пішла, доброю була людиною, яка шанувала батьківське слово, мала його за закон. В наш час в селі такий закон був: поперек волі батька ні в якому разі не йти.
Через деякий час, коли я приїхала в гості до батьків в село з навчання, то почула від сусідів наших, що віддали Галину батьки за іншого. Цей хлопець був з заможної родини, і батькові казалося, що він буде гідним чоловіком його доньці.
А Михайло пішов у військо, щоб не бачити і не зустрічатися з коханою, але вже чужою жінкою.
Пізніше, десь на чужині, теж одружився, і там залишився життя своє доживати.
Роки бігли, кожен жив своїм життям.
Але не забули вони один одного, навіть через багато років. Уже й не сподівалися на те, що будуть коли-небудь разом, але доля, яка спочатку розлучила їх, а потім знову звела, вирішила інакше.
Волею випадку Галина зустрілася з Михайлом знову. І хоча минуло вже аж 20 років, а як побачили один одного, то очей відвести не змогли, так і стояли, як укопані.
20 років – це немало. Колишня кохана вже поховала свого чоловіка, який все життя пив, і жінці з ним не один ківш лиха довелося випити. Не помолодшала за ці роки. Але очі стали сумні-сімні, але дуже рідні Михайлові.
І Михайлові, як виявилося, життєва дорога не медом була помазана. Теж залишився без дружини, яка подалася у світи. Тому як зустрілися, так уже й не розлучалися.
Не було у них тепер причин для розлуки, тому що старенький батько давно вже свою помилку зрозумів. Коли побачив на порозі цю немолоду пару, яка схилилася в поклоні перед ним для благословення, то сльози хлинули з очей від смутку і від радості. Старенький цілував їм руки, пригортав до себе зятя. І вибачався, і вибачався. Шкодував лише, що дружина, яка відійшла в кращий світ, не побачить щасливі очі донечки.
З ними раділи і сусіди, і рідні їм люди. А в тому їх радість була, що доля все-таки дала йому можливість виправити помилку, яку колись зробив батько по дурості. Довго і щасливо жила ця пара в рідному селі.
Цінували і кохали один одного до останнього подиху. Ось що значить справжнє кохання. Про таке кохання не забувають ніколи, і роками носять його в своєму серці.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
