Останній раз донька у мене була десь місяць тому, я тоді була в стаціонарі.
Валентина сиділа в селі біля хати моєї.
Донька взяла відпустку на роботі, а дітей малих залишила на чоловіка.
До міста, де я була їздити з нашого села далеченько, але донька їздила до мене щодня, привозила мені свіжу домашню їжу, а потім поверталася в село глядіти моє господарство.
У мене воно не таке вже й велике: коза, кури, гуси, качки і двоє свиней.
Доглядати мені все це не важко, особливо, звісно, адже мені всього 68 років, хоча останнім часом щось почувалась недобре.
Валентина телефонувала мені щодня, просила спродати те господарство, адже пенсії, як вона вважала, мені цілком вистачить.
А вони допомагатимуть продуктами і грошей трохи даватимуть мені на життя, якщо буде потрібно.
Та я не хочу, щоб діти мені щось давали, адже там двоє маленьких онучат, їм самим не просто.
А так у мене є молоко, м’ясо, яйця, свої овочі та фрукти і я ще все даю дітям, можу ще їм сама допомогти, мені це дуже приємно.
Валентина мені постійно говорить, що вони можуть це все у себе в місті купити, а беруть у мене, тому що я даю.
Та я відмовлялася завжди продавати своє господарство, адже живу сама, на пенсії давно, я звикла до роботи, та й не така вже то важка справа, а так я маю за чим доглядати.
Що мені робити тоді, якщо продати все?
Сидіти цілими днями на стільці біля вікна, як старенька бабуся?
Мені такий спосіб життя не підходить, це не для мене зовсім.
Цього разу, поки я була в стаціонарі, Валентина моя продала все абсолютно.
У мене нічого не залишилося, лише кури й качки в морозилці, які донька туди поклала сама.
А на столі лежали 7 тисяч гривень.
Ці гроші донька одержала за моє невеличке господарство.
Мені так стало прикро, це ж все моє життя.
Валентина ще довго мені пояснювала, що так буде краще, вони нам допомагатимуть і всім буде добре, і вона не хвилюватиметься за мене тепер.
Я на доньку образилася, найбільше не могла їй пробачити кози Василини, вона мені була дорога.
Досі заходжу в пустий хлів і дивлюся на місце, де вона колись стояла, і важко усвідомити, що її більше немає.
Валентина мені телефонує щодня, запитує, чим мені допомогти, що привезти, а я навіть не хочу, щоб вони приїжджали.
Я вважаю, що донька вчинила не правильно, хоч я і стара людина, але зі мною теж потрібно рахуватися.
Прикро, що донька так вчинила, вона ж знала, що я буду проти.
Нащо було це робити?
Фото ілюстративне.
