Зараз, коли я повертаюся на багато років назад навіть просто подумки, то й не знаю, чи правильно я відбулася, як мама для своїх дітей, чи не зробила помилок, за які тепер розплачуюся сповна.
Так склалося, що все своє життя присвятила вихованню дочки та сина.
І тепер, коли я занедужала, і не можу сама себе обслуговувати повністю, адже мені дійсно важко, ніхто з них не захотів доглядати за мною, на мій великий подив, бо я дуже надіялася на них і це правда.
Як важко розуміти, я вам скажу, що ти зовсім не потрібна своїм дітям і вони зовсім не приховують те, що ти для них просто великий тягар.
Я ростила своїх дітей одна.
Чоловіка не стало, коли на світ з’явився наш син, на той момент ми вже виховували нашу дочку, вона була старшою за свого маленького братика.
Я працювала на двох роботах, щоб у них було все. Я розуміла, що у дітей лише одна надія на мене, тому намагалася зробити все, щоб їм добре жилося і вони ні в чому не мали потреби.
Я кожному з них дала освіту.
І не якусь там просту, а вищу в хороших навчальних закладах.
Дочка отримала диплом дизайнера, а син – будівельника.
Вони обоє влаштувалися на хороші роботи. Поки я була здорова та в усьому праворна, то завжди допомагала їм з дітьми.
У мене два онуки: Богдан – син дочки і Артем – син мого сина.
Я весь час водила хлопчиків по гуртках, забирала зі школи.
Вони часто залишалися у мене на вихідні, або, коли у батьків не було часу за ними доглядати, а влітку вони майже у мене жили.
Але одного разу мене поклали в лікарню, і я таки чималий час була в стаціонарі, адже я погано стала себе почувати.
Моя дочка відвідала мене лише один раз за весь час, а син тільки зателефонувати спромігся і на тому все.
Мене виписали через тиждень і сказали не перевтомлюватися, але тут діти привезли мені онуків відразу, як тільки я повернулася додому з стаціонару.
А з ними знаєте, як буває: то пограти, то їсти приготувати, то на дитячий майданчик зводити, адже вони просто так вдома сидіти не хочуть.
Через два місяці у мене були проблеми з ногами, мені було складно ходити. Я попросила сина звозити мене на машині на обстеження, але він вічно був зайнятий, і я викликала собі таксі, бо в нього часу немає, він просто переобтяжений своєю роботою.
Скажу вам для пенсіонерки це істотні витрати, я заплатила чимало тому водієві, а могло обійтися набагато дешевше.
Мене довго дивилися фахівці, сказали, що справи серйозні, але поки що вони зробити у цій ситуації нічого не можуть. Сказали лише поки спостерігатися.
Йшов час, і ноги мене турбували все більше.
А одного разу я просто не змогла встати, важко.
Я відразу зателефонувала своїй доньці, але вона була на роботі і порадила мені викликати швидку допомогу. Мене знову забрали.
Лікар перед випискою пояснювала моїм дітям, що мене не можна залишати одну, і що мені потрібен вже догляд, сама я не справлятимуся просто ні з чим.
В будинку, не зважаючи на мою присутність, дочка з сином довго сперечалися, хто повинен забрати мене жити до себе.
Дочка приводила аргументи, що у неї невелика квартира і немає окремої кімнати для мене.
Син, в свою чергу, теж не мовчав і не поступався їй і відповідав, хоч у нього і велике житло, його дружина вже чекає дитину і навряд чи погодиться на переїзд свекрухи до них додому.
Мені стало так соромно і не зручно, що й не передати, що я прожила все життя і не заслужила співчуття від своїх дітей.
Я попросила їх щоб вони мовчали, закінчили цю розмову і додому пішли! Нікого з них бачити не хочу!
Я прекрасно впораюся одна і не збираюся бути для них тягарем. І вони пішли. А я лежала і плакала в подушку.
Як таке могло статися? Як з улюблених дітей вони перетворилися в таких дорослиих егоїстів? Невже я так їх виховала? Я всю ніч не могла заснути. А коли настав ранок, я була в дуже сумному стані.
Я почула, як відчинилися вхідні двері. Виявилося, що діти вчора відразу пішли, і квартира всю ніч були незамкнені, вони навіть двері мені не зачинили. А встати то я не можу.
Це прийшла сусідка з першого поверху, хороша молода жінка, яка одна виховувала доньку. Вона захотіла мене провідати, бо знала, що я маю проблеми такі.
А мені так прикро стало, що я розплакалася і все їй розповіла. Вона запропонувала свою допомогу, але якщо я рідним дітям не потрібна, то, як можу прийняти допомогу від сторонньої людини?
Але сусідка виявилася напористою. Вона принесла мені їжу і приготувала чай.
Відтоді ця мати-одиначка доглядає за мною, а я віддаю їй половину своєї пенсії.
З них вона купує продукти і готує мені. Решту грошей йдуть на комунальні послуги та інші побутові товари.
Тепер моє життя повністю залежить від чужої людини, а рідним дітям абсолютно все одно як там їх мати. Дзвонять зрідка, і зітхнули з полегшенням, дізнавшись, що за мною є, кому доглядати.
Ніколи не думала, що в кінці життя отримаю таку зраду, та ще й від рідних сина і дочки, яким я віддала всю свою душу. Я виростила невдячних дітей. І за це мені найбільше сумно.
Тепер я думаю, можливо мені квартиру на цю жіночку переписати, щоб вона мене доглядала на старості років.
Діти на мене звісно образяться. Але хіба це не єдине правильне рішення?
Фото ілюстративне.
