Рішення про поїздку за кордон не було для мене легким чи спонтанним, але на той момент воно здавалося єдиним виходом із глухого кута, у якому опинилося моє життя. Коли мені виповнилося сорок вісім років, мій світ розпався на шматки, наче крихкий скляний посуд, що впав на холодну кахельну підлогу. Після складного й болючого розлучення з чоловіком я раптово усвідомила, що залишилася абсолютно ні з чим. Усі ті десятиліття, які ми прожили разом, минули в будинку його матері. Поки в родині панував мир, це здавалося чимось цілком природним, але після розриву з’ясувалося, що я не маю жодного юридичного чи морального права навіть на маленький куток у цих стінах. Опинитися у сорок вісім років на вулиці, з однією валізою в руках і повним відчайдушним розпачем у душі — це випробування, яке ворогу не побажаєш.

У мене було двоє дорослих дітей — син і донька. Вони саме входили у доросле життя, шукали свій шлях, і я чудово розуміла, що їм самим зараз дуже непросто. Думка про те, що я стану для них тягарем, лякала мене більше за бідність. Навпаки, у моїй голові чітко закарбувалася переконаність: якщо я зараз не допоможу їм створити міцний матеріальний фундамент, вони повторять моє поневіряння й будуть ціле життя тулитися по орендованих кутках. Я завжди вважала, що виконала свій батьківський обов’язок перед своїми дітьми тільки тоді, коли забезпечила їх власним дахом над головою. Це я бачила як своє основне, найважливіше завдання як мами.

У ті роки чимало жінок з мого оточення їхали на заробітки. Італія здавалася далеким, чужим, але єдиним порятунком. Я купувала квиток у той бік із чітким усвідомленням: я їду не заради власного відпочинку чи вигоди, а заради майбутнього своїх дітей. Я готова була терпіти будь-які труднощі, аби тільки мої син і донька мали те, чого не мала я — власне, стабільне житло.

Перші роки в Італії минули як у тумані. Чужа мова, абсолютно відмінний менталітет, важка фізична та емоційна праця. Я стала баданте — доглядальницею для літніх людей. Моя робота полягала в тому, щоб цілодобово перебувати поруч із чужими дідусями та бабусями, годувати їх, мити, давати ліки, слухати їхні капризи й скарги. Це була виснажлива праця без нормального сну та вихідних. Але найбільше пекла самотність і туга за домівкою. Щоб зекономити кожну копійку, я відмовляла собі геть у усьому: купувала найдешевший одяг, їла найпростішу їжу, ніколи не витрачала гроші на розваги чи екскурсії. Кожен вироблений євро я подумки перераховувала в гривні й уявляла, як ці гроші перетворюються на цеглу, цемент або квадратні метри для моїх дітей.

Проте, окрім важкої праці, життя в італійських сім’ях відкрило для мене зовсім інший світ стосунків. Там у мене сильно помінялося світобачення. Спостерігаючи за тим, як влаштований побут і взаємини між поколіннями у Європі, я з подивом зрозуміла, що це тільки у нас батьки тягнуть своїх дорослих дітей до самої старості, віддають їм останні заощадження, відмовляють собі в усьому, аби тільки «дітям було краще». В Італії все функціонувало навпаки: дорослі діти, які вже мали власну роботу й життя, щиро дбали про своїх літніх батьків. Вони платили гроші нам, доглядальницям, купували батькам ліки, постійно відвідували їх, приносили гостинці, поважали їхню старість і робили все, щоб їхні матері й батьки жили в комфорті.

Бачачи це, я щиро вірила, що й на мене чекає подібна старість. Я думала: якщо італійські діти так шанують своїх батьків просто за те, що ті їх виростили, то як же мої діти будуть вдячні мені? Адже я не просто виростила їх, а віддала всю свою молодість, здоров’я та всі зароблені гроші, щоб зробити їх господарями власного житла.

Коли дочка вийшла заміж, вони з зятем захотіли будинок будувати. Вони мріяли про велике, просторе родинне гніздо. Я сприйняла це як свій особистий виклик і з радістю долучилася до цієї справи. Я дала їм гроші на будівництво — відправляла тисячі євро щомісяця. Завдяки моїм заробіткам на порожній ділянці швидко виріс гарний двоповерховий будинок. Я раділа кожному етапу будівництва так, ніби будувала цей дім для себе.

Згодом син одружився. Залишити його без власного житла я не мала морального права — як це так, доньці допомогла, а синові ні? Я почала працювати ще більше, брала додаткові години, доглядала декількох хворих одночасно, практично позбавивши себе відпочинку. І через деякий час я змогла зробити синові царський подарунок — купила й подарувала йому двокімнатну квартиру.

Одним словом, я зробила все, що від мене залежить. Я віддала дітям свої найкращі роки, своє здоров’я, свій спокій і всі свої статки. І сподівалася, чесно кажучи, що діти це оцінять. Я не чекала від них величезних багатств чи особливих привілеїв — мені просто хотілося відчувати їхнє тепло, повагу та турботу, коли я повернуся додому.

Але мушу визнати, що і син, і донька виросли великими егоїстами, які все, що я їм дала, сприймають як належне. Для них мої важкі заробітки, мої нічні чергування біля чужих людей і мої перераховані кошти стали чимось само собою зрозумілим, ніби я просто виконувала свій обов’язок, за який навіть не варто казати «дякую».

Остаточно переконалася я в цьому, коли приїхала у вересні додому. Мені виповнилося вже шістдесят три роки. П’ятнадцять років життя в Італії минули як один довгий, виснажливий день. Я вирішила взяти трьохтижневу відпустку, щоб відпочити, побути з рідними й вдихнути повітря рідного краю.

Оскільки власного житла я так і не придбала, бо всі гроші віддала на будинок доньки та квартиру сина, я подумала, що зупинюся на ці 3 тижні відпустки у доньки. Адже у них є власний великий будинок, побудований за мої кошти. Донька по телефону, начебто, не мала нічого проти мого приїзду, але справжнє своє ставлення до мене вона показала тоді, коли я вже до них приїхала.

Перший удар чекав на мене одразу після приїзду. У великому двоповерховому будинку є кілька вільних кімнат на другому поверсі, які стояли абсолютно порожніми. Проте мені навіть не виділили окрему кімнату. Донька з байдужим виглядом мовила, що нагорі кімнати не провітрені, та й зятю потрібен спокій після роботи, тому мені постелили на дивані на кухні. Я промовчала, хоча мені це дуже не сподобалося. На душі став рости важкий, гіркий камінь. Я спала у прохідній кімнаті, де щохвилини хтось проходив повз мене, і почувалася не бажаною гостею чи рідною матір’ю, а випадковим перехожим, якому дали притулок із ласки.

А потім взагалі сталося таке, від чого я досі не можу прийти до тями — зять практично вигнав мене з дому. Усе сталося через безглузду побутову дрібницю. Вранці я хотіла навести лад на кухні, щоб хоч якось допомогти доньці. На поличці стояли коробки з сухим сніданком для зятя і коробки з котячим кормом. Вони були дуже схожі за формою та дизайном. Я без окулярів просто переплутала коробки з кульками для сніданку і котячий корм та поставила їх не на ті місця.

Зять зранку, по інерції, не дивлячись, взяв коробку з кульками, щоб зробити собі сніданок, і насипав собі в тарілку котячого корму, заливши його молоком. Коли він зробив першу ложку й зрозумів, що їсть, з ним сталася справжня істерика. Він був такий злий, що я його таким ще ніколи не бачила. Він почав горлати на всю кухню, звинувачуючи мене в тому, що я втручаюся в їхній побут, псую йому ранок і взагалі роблю все не так. Він кричав із такою ненавистю, ніби я зробила це спеціально.

Ну що тут такого, якщо я коробочки не на свої місця поставила? Невже це настільки велика проблема, щоб влаштовувати скандал і вказувати літній матері на двері? Я почала вибачатися, але його це тільки більше розлючувало. Що найприкріше, донька стала на сторону свого чоловіка. Замість того, щоб заспокоїти чоловіка й зупинити цей хамський потік слів, вона подивилася на мене з докором і холодно сказала мені, що я маю бути уважніша й взагалі не чіпати їхні речі, бо це їхній дім і їхній порядок.

Ці слова «їхній дім» пропекли мене наскрізь. Будинок, звведений на мої сльози й піт, виявився для мене чужим. Я зібрала свої речі й образилася та до сина пішла, сподіваючись знайти бодай краплю співчуття і розуміння у дитини, якій я подарувала двокімнатну квартиру.

Але там виявилося ще гірше. Син зустрів мене зі збентеженим і розгубленим виглядом. Невістка, побачивши мене на порозі, навіть не привіталася як слід і за весь час мого перебування мені навіть чаю не запропонувала. Вона демонстративно ходила з кімнати в кімнату, показуючи всім своїм виглядом, що мій візит абсолютно недоречний. Син лише сидів, опустивши очі, й мовчав, не наважуючись заступитися за матір чи просто запропонувати мені відпочити з дороги.

У той момент усе всередині мене остаточно обірвалося. В італійські чужі стіни я повернулася швидше, ніж планувала — я поміняла квиток і поїхала, не дочекавшись закінчення своєї трьохтижневої відпустки. Залишатися вдома з невдячними дітьми я не бачила жодного сенсу. Кожна хвилина, проведена поруч із ними, завдавала мені нестерпного болю та приниження.

Тепер, повернувшись до своєї звичної роботи доглядальниці в Італії, я годинами сиджу й аналізую все своє життя. Я зрозуміла, що коло таких дітей мріяти про забезпечену й спокійну старість мені не доведеться. Вони сприйняли мою жертовність як слабкість, а мої дарунки — як належне. Я віддала їм усе, але не отримала натомість навіть елементарної поваги чи теплої чашки чаю.

Проте цей гіркий досвід, як це не дивно, відкрив мені очі. Я зрозуміла: досить жити чужим життям і жертвувати собою заради тих, хто цього не цінує. Самій треба думати про себе. Мені шістдесят три роки, але в мене ще є сили й бажання рухатися далі. Я більше не відправлю в Україну жодної копійки. Жодних грошей на ремонти, на подарунки чи на забаганки дорослих сина й доньки. Відтепер усі мої заробітки залишатимуться тільки в моїх руках.

Я твердо вирішила: я буду заробляти собі на квартиру. Нехай це буде невеличка, але власна оселя, де я буду повноправною господинею. Дім, у якому ніхто не вкаже мені на двері через переплутану коробку, де мене ніхто не докорятиме й не змушуватиме спати на дивані на кухні. Я нарешті навчуся любити й ценити себе так, як протягом усього життя любила своїх дітей.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.