fbpx
Життєві історії
Нещодавно витягла свекруха зі схованки свої старовинні сережки, мене покликала. Я думала – дочці моїй хоче передати. А вона каже, – сама носи, ти заслужила

Вийшла заміж я в 19 років. Я рано залишилася без батьків, звичайно, були далекі родичі, але їм до мене було байдуже. Чоловік був старший за мене рівно в два рази, коли ми розписалися, йому виповнилося 38 років. Він привів мене в свій будинок, де я мала жити з його мамою. Я хвилювалася, як воно буде, але свекруха була до мене ласкава, називала донечкою, раділа, що її син нарешті одружився.

У мене була спадкова однокімнатна квартира, яка залишилася від батьків. Чоловік запропонував мені продати цю квартиру і зробити прибудову до їхнього будинку.

– В одній кімнаті нам все одно тісно буде, а тут і місця вистачає, та й маму свою я все рано не зможу залишити, – переконував мене чоловік.

Мамі мого чоловіка було вже за 60 років. Мені молодій не було кому підказати, щоб я залишила собі подушку безпеки у вигляді маленької квартирки, і я погодилася її продати.

Ось з того дня, коли я вручила гроші в руки чоловіка, все змінилося. Немов по клацанню, для свекрухи я стала не донечкою, а «дармоїдкою».

Чоловік почав зводити прибудову, а зі мною перестав рахуватися. Я мала мовчати і робити все, що скажуть: зроби, подай, принеси.

– Ти життя не знаєш, – говорила свекруха, – будь вдячна, що тебе в пристойну сім’ю взяли, одягли та взули, та ще й годують.

Закиди сипалися постійно, хоча я і працювала, і вдома на городі поралася, і за свекрухою доглядала. А коли я сіла в декреті, мені постійно дорікали, що мене годують. Втіха була тільки одна – моя донька.

А потім дочка виросла і мій чоловік занедужав. Я доглядала його, але напередодні свого 60-річчя його не стало, я залишилася вдовою. Та ще була свекруха, їй було 85 років, вона погано ходила, погано бачила.

І я не помітила сама, коли в хаті у нас стало тихо. Свекруха не наказує мені, навіть дякую я від неї почула за приготовлений обід чи не вперше за 20 років. Дивлюся, а в неї підборіддя тремтить і вигляд наляканий якийсь і розгублений.

– Мамо, – кажу, – що трапилося?

– Ти ж мене тепер у інтернат для літніх людей здаси? — питає, а руки дрібно тремтять, — сина мого немає, ти повновладна господиня.

– Не здам, – відповідаю, – з чого Ви взяли це?

А вона не зрозуміє, як же так, вона ж все життя до мене недобре ставилася, а я їй хочу добром відповісти.

– Що було, те було, – кажу. – Житимемо, як жили.

Дивлюся, а моя свекруха плаче сидить. Совісно стало через стільки років. Попросила вона у мене вибачення за все. Покаялася, що й із сином її ми недобре жили з її милості.

– Через неї у тебе сімейне життя не складалося, а ти тепер їй кашку вариш? Я б так не змогла, — зустрівши в магазині, відчитала мене двоюрідна сестра моєї мами.

А я не слухаю. Не така я людина, щоб про погане згадувати. Та й вона пом’якшала.

– Знайдеш кого, заміж іди, слова не скажу, – каже свекруха, – у тебе має бути і сім’я і любов, якої ти від нас із сином моїм не побачила. Сумлінна ти і чесна, шкода пізно я розгледіла це.

Бачу я, що їй стало легше, що покаялася, і мені легше, що пробачила. А нещодавно витягла свекруха зі схованки сережки свої старовинні, мене покликала. Я думала – дочці моїй хоче передати.

– Сама носи, ти заслужила, – колишнім владним тоном сказала свекруха.

Так і живемо. І не залишу її, скільки б ще не було їй відпущено. А сережки ті з радістю ношу, дуже вже вони для мене милі.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page