fbpx
Життєві історії
Нещодавно син сказав нам, що хоче жити окремо. Ми з чоловіком вирішили розміняти свою двокімнатну квартиру, але за неї могли отримати лише однокімнатну і кімнату в гуртожитку. Син був дуже щасливим, бо гадав, що в гуртожиток на старості років підемо ми з батьком

Ми з чоловіком Анатолієм довго та щасливо прожили у шлюбі. Нам вдалося виростити свого єдиного сина та забезпечити його усім необхідним, щоб йому жилося не гірше ніж іншим дітям. Здавалося, що наш Михайло мав усе, що йому було потрібно. Грошей не шкодували ні на навчання, ні на його захоплення, ні на численні гуртки, які відвідував Михайло. Старалися із усіх сил, аби син мав все, не гірше за інших дітей.

Коли Михайло вступив до університету, то сказав що більше не хоче жити з батьками, потрібно переїхати. Ми жили у двокімнатній квартирі, тож він натякав, аби ми розміняли її на дві однокімнатних, або ж купили йому власну окрему квартиру в кредит.

Це обурило нас, адже, що ми могли йому дати – те дали, і ніколи не очікували, що він у нас ще ось так проситиме ще щось, чого ми не можемо дозволити собі. На той момент у нас не було можливості заробити таких грошей, щоб придбати синові квартиру, та й як потім віддавати той кредит?

Чоловік уже на пенсії, а я теж скоро буду пенсіонеркою, вже роки минули молоді. Я гарно вмію шити, тому беру замовлення на дім, щоб трохи заробити грошей, але це не якісь там космічні суми, а звичайні копійки, які допомагають нам з чоловіком купувати кращі продукти і краще харчуватися.

Тож єдиним виходом було розміняти нашу двокімнатну квартиру на дві менших. Порадившись з фахівцями, ми дізналися, що так зробити можливо, адже, при розміні, буде лише однокімнатна квартира і невеличка кімната в одному місцевому гуртожитку.

Син дізнався про пропозицію і зрадів. Нарешті він буде жити у власній квартирі. Тобто, він планував собі, аби ми з батьком на старості літ жили в гуртожитку. Я образилася від того. Хіба ми заслужили на таке?

Все життя ми старалися дати синові все необхідне, трудилися, бралися за кожну можливість заробити гроші. Чоловік запропонував Михайлові знайти підробіток і трохи заробити і відкласти грошей, тоді продати кімнату в гуртожитку, докласти гроші і вистачить на ще одну повноцінну однокімнатну квартиру. Та син наш відразу відхилив таку думку. Працювати не збирався, адже розумів скільки багато грошей ще потрібно заробити.

Тож чоловік вже твердо сказав, що поки батьки забезпечують його, годують, то він житиме з ними. Якщо є нагальна потреба і син хоче собі окреме житло, то нехай заробить на нього і тоді переїжджає.

Син у відповідь лише істерично сказав:

– Та що ви за батьки такі? Іншим дітям дають багато грошей, забезпечують домівками, а ви що можете мені дати? Кімнату в гуртожитку? Я у вас єдина дитина, невже не можна добре про моє майбутнє подбати.

Було важко змовчати, та чоловік сказав мені, щоб ми більше про це з сином навіть не вели розмову.

Я ніяк не могла зрозуміти, що не подобається Михайлові. Син всі роки живе в окремій кімнаті, вона віддалена від нашої, ми ніколи не забороняли когось приводити в гості. А ще розуміли, що у сина має бути власний простір, тож не заходили без стуку чи будь-якого іншого попередження.

Тоді я запропонувала почати орендувати йому окрему квартиру для нього. Та і цей варіант йому не сподобалися. З того часу у нас почалися суцільні непорозуміння. Син з нами не розмовляє, а мені так прикро через це. Я вже навіть звернулась за порадою до подруги, та вона сказала не сприймати все так близько до душі. В цьому віці у всіх хлопців якісь дивні прохання з’являються. Нібито скоро передумає і зрозуміє, що був неправий:

– Маріє, я тебе прошу, не вздумай борати ці кредити і борги на старості літ. Скільки років ти пропрацювала, тепер маєш право на заслужений відпочинок. А Михайло обов’язково одумається і зрозуміє, що живе й так дуже добре завдяки своїм батькам.

І ось я в роздумах сиджу перед вікном своєї кімнати. В будь-якому випадку, я нехороша матір, виходить, так думає мій син. Або сама так виховала сина, або дійсно не можу дати йому, те що потрібно. А зараз доводиться миритися з тим, що є. Живемо в одній квартирі як чужі люди, навіть не вітаємося. Прикро. Чи зміниться це все?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page