Моя двоюрідна сестра Світлана вже багато часу збиралася провідати своїх маленьких внучат у столиці, адже жила далеко від своїх дітей.
День за днем збігали надто швидко, часи дуже важкі в країні, а вона ніяк не могла наважитися.
Дорога, ще й до того ж, була не така вже й близька, як для неї.
Та й міста вона особливо не любила, все життя в селі прожила, далеко їздити не звикла.
Від шуму в жінки одразу гуділа голова, непросто їй було в такій місцевості.
Але все таки вибралася з дому, адже рідних своїх дуже любила, а в них справ багато і роботи, останнім часом все ніяк не вдається приїхати до матері.
Відклала деяку копійчину зі своєї невеликої пенсії, сіла на поїзд і вже ось вона в столиці.
Гамірно тут і надто людно, Світлана до такого не звикла зовсім.
Стоїть літня жінка сама на пероні, чекає дітей, адже обіцяли приїхати за нею.
У руках сестра тримає важкі сумки з гостинцями.
Ось і син йде, впізнав свою матір, поряд з ним його дружина.
Приємна жінці така зустріч. На серці потепліло.
Сіли відразу разом в машину, під’їхали під багатоповерхівку.
– А ось там я, мамо, живу – поверх сьомий, – задер вверх голову Павло, вказуючи рукою на балкон з розкішними яскравими квітами.
У Світлани від самого вигляду будинку в голові закрутилося.
– Як там жити можна, діти, навіть не знаю, так високо? – про себе подумала жінка, але нічого їм не сказала, щоб, випадково, не образилися ще.
У дверях квартири її зустріли двоє її внуків – братик та сестричка.
Бабуся привезла їм яблука з власного саду, найкращі для них зберігала.
Діти взяли гостинця і побігли гратися в свою кімнату.
На столі матір вже чекала досить таки смачна та гаряча вечеря.
Посадили син з невісткою Світлану на почесне місце.
Нагадували, все припрошуючи, щоб усього попробувала, що встигла приготувати невістка.
А потім на мою сестру вже чекала ванна з морською сіллю.
Це була справжня розкіш для втомленої старенької жінки.
Вона раювала в гостях і раділа за сина, що зумів так добре з сім’єю прилаштуватися в своєму житті.
Так минули вихідні.
Світлана відпочила від важкої сільської роботи.
За цей час устигла розгледіти всі куточки в квартирі, з якими її ретельно ознайомив син.
– Ось тут дитяча кімната у нас. Усе обставлено роботами дітей. Люблять малювати і ліпити фігури з пластиліну. Он наша спальна з дружиною, – і син відкрив відразу двері до кімнати, де все було в кремово-білих світлих тонах.
– А це вітальня – гарна і простора кімната. А ще одна – мій робочий кабінет, – хвалився син.
Звісно, що раділо материнське серце за свого рідного єдиного синочка.
Наступного дня жінка вийшла все-таки на вулицю, хотіла побачити, як гарно довкола будинку.
Скрізь бруківкою викладені доріжки і клумби з якимись яскравими і цікавими квітами.
І повсюди люди вигулювали своїх чотирилапих улюбленців.
Світлана зовсім якось не звикла до такого життя, в селі люди так не живуть, це якась казка.
Усе їй було таким дивним і незвичним.
Повернулася відразу додому. Роздягнулася в коридорі. Вже зовсім звечоріло.
Дітей вкладали спати.
Їй сказав син йти відпочивати у свою кімнату, бо в нього з дружиною ще є робота до ночі.
Моя сестра тоді спати ще не хотіла.
Сіла тихенько на дивані і думала власні думи.
Через певний час почула розмову невістки з сином, яка питала у нього, скільки часу ще затримається мама, бо їй надоїло вже готувати.
Світлана чула кожне слово невістки, і сльози покотилися їй з очей.
Не спала Світлана майже всю ніч.
Потім тихенько встала і вийшла за двері квартири.
Якось з допомогою чужих людей добралася до вокзалу і там дочекалася поїзда, який мав домчати її додому.
Перед тим купила якогось гостинця для сусідів, а то питатимуть, як там у столиці син живе її і що вона там гарного бачила.
Так у смутку і доїхала до свого села.
З вокзалу майже під хату підвіз її родич Юрко, що зустрічав внучку з навчання.
А після обіду до неї навідалися її подруги-сусідки, що, як цікаві сороки, любили про все дізнатися-погомоніти разом, адже на пенсії часу вільного трохи є, якщо з роботою швидко впоратися.
Світлана дістала для них заздалегідь придбані гостинці і хвалилася, що син та невістка дуже добре живуть, ладнають між собою, в їх домі тепло та достаток.
А внучата – справжні янголята.
– То чому так швидко повернулася додому?
– Та в гостях добре, а вдома – найкраще, – вдала посмішку Світлана, а самій на дужі так сумно було, адже син і досі ще їй не подзвонив.
Я вже зараз кажу сестрі, що діти з нею вчинили не добре, щоб вона зараз вже думала про старість свою.
Прошу її підшукати людину, яка її доглядатиме, а вона їй хату залишить свою, бо на таких дітей надії вже не має.
Світлана й слухати мене не хоче, каже, що діти просто ще молоді, нерозумні, ще добре зважать все.
Але ні син, ні невістка матір і досі не набрали.
То невже я не права?
Фото ілюстративне.