Марина наче потилицею відчула, що на неї хтось дивиться. Мимоволі обернулася і зустрілася з теплим поглядом своєї давньої подруги. Любка! Як же давно вони не бачилися з нею. Здавалося, минула ціла вічність відтоді. «Коли ти встигла повернутися з Італії? Як діти, мама, куди йдеш?» – засипала подругу рясними питаннями. «Так іду в лікарню до свого колишнього,» – відповідь Любки просто ошелешила.
Марина ж сама дуже добре пам’ятає, як десять років тому її подруга вся чорна ходила через Дімину зраду. Вони разом прожили у шлюбі 18 років. Ростили двох чудових донечок. Старша, Віруня, якраз того року школу закінчувала. Пам’ятає, як Любка подзвонила і по-змовницьки запросила на каву. За матеріалами
– Слухай, я вражена. Сама не знаю, як так вийшло… Але у нас з Дімкою буде дитина… Може, нарешті хлопчик. Мій же так сина хотів! – щасливо розповідала. – Недарма ж люди кажуть, що сорок років – цікавий вік: можеш стати бабою, а можеш і мамою.
Любка сиділа і хихикала, як дівчисько. Дивлячись на її струнку статуру, доглянуте обличчя, модну зачіску, важко було дати цій жінці сорок літ. Вона виглядала на років десять молодшою.
Та розмова була останньою, коли Марина бачила свою пождругу Любку щасливою. А коли вже зустріла її за декілька тижнів, вона не впізнала свою подругу. Очі стали тьмяними, втратили блиск. Недбало зібране волосся, опущені плечі.
– Ти уявляєш, чоловік мені нещодавно сказав, що зустрів іншу і любить її, – тремтячими губами прошепотіла Люба. – Їй 25, і з нею він теж відчуває себе молодим.
– А ти йому про дитину сказала?
– От після того, як сказала про дитя, він мені все і висловив. Мовляв, уже давно хотів поговорити. Квартиру залишає нам з дівчатками.
– А як же бути з тією дитиною, яку ти носиш?
– У нього повернувся язик відправити мене, сама знаєш куди! – сльози тихо покотилися по Любчиних щоках. – Уявляєш! Кинув на стіл гроші, зібрав речі і пішов собі своєю дорогою!
Любка дитину ту вже встигла полюбити, вона залишила її. За гривні, які їй востаннє дав чоловік, пішла в дитячий магазин і накупила приданого для немовляти – пелюшки, сорочечки, повзунки.
Народився хлопчик. Назвала його на честь свого батька – Максимом. Ох і тяжко вони жили! Дімка не з’являвся, насолоджувався з молодою дружиною новим життям. Навіть на сина не прийшов подивитися. Грошей, звісно, також не давав. Любка подала на аліменти, але це був мізер. Бо основну частину платні колишній отримував у конверті. А з мінімальної зарплати й кошти мінімальні.
Старша донечка вже підросла, стала студенткою, молодша вже школу якраз тоді закінчувала. Коли маленькому синочкові пів року лишень було, Любка його на свою стареньку маму лишила, а сама на роботу вийшла. Та хіба її не таких уже великих заробітків і маминої пенсії могло вистачити на стільки душ? До кінця місяця на хліб ледве копійки назбирували. Економили на всьому.
– Знаєш, доню, поки я ще трохи ногами шкандибаю, їдь кудись на заробітки. Он, Галька з третього під’їзду розповідала мені, що її дочка в Італії більше тисячі євро отримує щомісяця за догляд за синьйорою! Якщо такі гроші получати, то за пару років можна трохи наскладати. А там малий підросте – вернешся, – підказала мама.
От Любка і подалася в Італію на заробітки. Звідти справно щомісяця додому гроші присилала своїй мамі: пощастило з хорошою роботою.
Додому приїжджала раз на рік. Дивилася, як підростає Максимко, по Скайпу. За допомогою комп’ютера старша донька познайомилася з майбутнім чоловіком.
– Ти надовго вернулася? – допитувалася у подруги Маринка. – Востаннє, як ми розмовляли, натякала, що ніби заміж маєш виходити…
– Так, Джонні гарний чоловік. Має дім біля моря, стабільний дуже хороший дохід. Вже два роки мене вмовляє перевезти Максима до нас. А я все ніяк не наважуся. Як він там ще малий такий вчитиметься італійською? – охоче розповідала Любонька. – Але, напевне, доведеться таки забрати синочка з собою. Мама моя геть здала, дуже важко вже їй з ним. Добре, що дівчатка допомагають. В старшої у самої двоє малих дітей, молодша в аспірантурі вчиться. З бабусею ще справляться, а от з братиком… За ним тепер треба в обидва ока дивитися, він такий грайливий і швидкий у нас.
Подруги сиділи в кафе, і Маринка з радістю слухала, як Любка нанизувала на ниточку спогади про далеку країну, про те, що цього року біля будинку Джонні посіяла чорнобривці.
– Ой, заговорилася я з тобою, – перервала розповідь раптово. – А мені ще ж у лікарню треба встигнути.
На німе питання Маринки відповіла просто:
– Не кидати ж його… От бачиш, зготувала йому гаряченького, купила фруктів. Йому треба нормально харчуватися.
Марині просто мову забрало, вона і слова не могла вимовити. Їй одразу чомусь пригадалося, як Любка гарячково серед ночі дзвонила їй, щоб позичити грошей, бо манюсінького Максимка у стаціонар поклали. Ні, звісно ж, вона першому Дімці подзвонила, та той телефон відразу кинув.
– Знаєш, він ще мені в Італію листи писав, вибачався. З тою молодицею життя не склалося. Як тільки занедужав, кинула його. То я навіть йому тоді кілька сотень євро перекинула. Чого до дітей не навідувався? Я сама заборонила йому приходити. Категорично. Щоб не засмучувати їх.
Марина мовчки слухала і не вірила своїм вухам.
– Ми ж майже двадцять років разом прожили. Ніби й не чужі. Троє діток у нас. Я його тільки один раз провідаю, – чи то перед подругою, чи перед собою виправдовувалася Люба.
Тільки по тому, як вона хутенько зібралася і побігла через дорогу у бік стаціонару, Марина їй не надто повірила. Подруга сиділа, занурена в думках, не розуміла, як так просто можна пробачите важке життя з малими дітьми на руках.
Марта ДИМИДІВСЬКА
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – gb4miass74.
