З Ольгою ми побралися багато років тому.
Я вважав, що мені пощастило мати таку дружину, адже вона розумна, гарна і господиня хороша, це було видно ще в молодості її.
Після весілля ми з дружиною Ольгою стали жити разом в моєї мами.
Сестра моя рідна, на той час, вже жила в місті, окремо, в квартирі свого чоловіка.
Моїм мамі й татові ми з дружиною дуже допомагали.
Відколи ми з Ольгою оселилися в моїх батьків, майже все господарство було на наших плечах.
Моя сестра зі своєю сім’єю лише на свята приїжджала до мами й тата, до іншого вона діла зовсім не мала.
Згодом у нас з’явився маленький довгоочікуваний синочок.
Та ми з Ольгою розуміли, що краще мати своє власне житло та купили стареньку хатину поблизу обійстя моїх мами й тата.
Старенька хатина та вже давно валилася, жити там не можна було, звісно, майже руїна, не годиться для молодої сім’ї.
Але ми планували побудувати свій власний будинок на цій ділянці, там дуже гарна місцина і землі чимало.
Згодом я, не зволікаючи, розпочав власну будову.
Справи йшли у нас добре, хата будувалася, по мірі можливостей.
Та згодом, на жаль, не стало мого батька.
Все тоді призупинилося, ми прощалися з ним, а потім якось зовсім мені не хотілося нічого робити, був непростий період для нас усіх і для мене, особисто, також.
Та згодом я дізнався, що Ольга чекає дитину і зрозумів, що заради дітей ми маємо рухатися вперед і знову взявся до будови, заради наших діток.
Щоб завершити наше будівництво, нам з Ольгою банально не вистачало грошей і це зрозуміло.
І я став просити свою маму, щоб вона продала свою хату, ми зможемо добудувати будинок і жити там всі разом разом з нею.
Ми з Ольгою запевнили її, що доглядатимемо її на старості років, як годиться і вона ніколи не пошкодує про рішення своє.
Пояснювали мамі, що зараз дуже розраховуємо на її допомогу, без неї не справимося ніяк.
Мама довго думала, тоді порадилася з моєї сестрою і відмовила нам.
Вона пояснила це тим, що хоче жити в своїй хаті і її донька такої ж думки.
Ми з дружиною тоді позичили гроші в наших родичів, швидко добудували хату і стали жити в своєму власному домі.
Роки минали швидко, діти наші росли, ми з Ольгою повернули позичені гроші, хоха нам це важко далося, але ми складали кожну копійку, економили на чому могли.
А коли повернули вся нарешті, то стали жити спокійно. Ми, загалом, були щасливою сім’єю.
Та згодом мама, несподівано, занедужала, їй важко було.
Моя сестра з міста не приїхала, сказала, що має справи свої і немає часу їхати в село.
За мамою ми доглядали з дружиною самі.
Потім моїй мамі стало краще і ми знову навідувалися з Ольгою трохи рідше до неї.
Та мама хоче, щоб ми щодня до неї приходили, мовляв, вона вже давно немолода людина, мало там що може статися.
Вона пояснювала, що допомога їй завжди потрібна, а рідний син живе під боком і навіть не зайде зайвий раз.
А розмову про те, що в неї є ще й рідна донька, яку вона завжди слухає і якій завжди допомагала, мама навіть вести не хоче.
Вона завжди виправдовує мою сестру, що та далеко живе, у неї там сім’я, робота, їй ніколи, а ти тут поряд, ще й з дружиною вдвоє, можемо й по черзі до неї ходити.
Вона каже, що якби донька тут жила, то щодня бігала б до мене, вона мене не залишила б на самоті, так як ти.
Мені прикро, що мама так думає й досі.
Виходить, я маю з дружиною сам доглядати маму, бо близько живу, а сестра тільки хату приїде ділити.
Чи правильно це? Як ще відразу вирішити все, щоб потім для них ворогом не бути?
Фото ілюстративне.