fbpx
Життєві історії
Нещодавно мама мені зателефонувала і сказала, що мені прийшла якась спадщина, і треба приїхати додому, щоб оформити всі документи. Я була ошелешена, коли дізналася, що Ніна Карлівна, яку я не бачила майже 20 років, записала свою шикарну трикімнатну квартиру в центрі міста на мене. А ще вона залишила мені листа, в якому говорила, що не забула, як я колись її врятувала

Нас з братом мама виховувала одна, бо батько любив оковиту більше, ніж нас, тому покинув нас коли ми ще були маленькими. Життя в селі без чоловіка було дуже складним. Були часи, що ми не мали навіть що їсти. Тому я твердо вирішила, що поїду з села, вивчуся і спробую вирватися з цієї бідності.

Все майже так і починалося – після школи я відразу поступила в університет. Жила в гуртожитку. Там я познайомилася з жінкою, яка сиділа у нас на пропускному пункті. Вона зовсім не була схожа на її крикливих напарниць, її швидше можна було сплутати з викладачкою – за вишуканістю і в манерах, і в одязі. Звали її всі Ніна Карлівна.

Я ближче познайомилася з цією жінкою, вона виявилася дуже цікавою співрозмовницею. Дітей у Ніни Карлівни не було, а чоловік кілька років тому кинув її і пішов до іншої. Я з нетерпінням чекала, коли чергуватиме ця дивовижна жінка, від якої я набиралася дивовижної життєвої мудрості.

Але одного разу Ніна Карлівна не прийшла на роботу. Я питала у її напарниць, що трапилося, але вони нічого не знали. Роздобувши адресу цієї жінки, я попрямувала до неї додому. Двері її розкішної квартири були відчиненими. Ніна Карлівна лежала на ліжку і просто не могла підвестися. Як потім з’ясувалося, я прийшла дуже вчасно, лікарі, які потім приїхали, назвали мене її янголом-охоронцем.

Коли Ніна Карлівна одужала, я запитала її, для чого вона ходить на роботу в наш гуртожиток за копійчану зарплату, якщо вона так заможно живе. Вона відповіла, що роботою і спілкуванням з нами вона лікується від самотності, а гроші їй і справді не потрібні. У неї багато родичів живуть в Німеччині і  вона доволі таки багата спадкоємиця.

Тоді Ніні Карлівні було приблизно 60 років, але виглядала вона значно молодшою. Потім наші долі розійшлися, на всякий випадок ми обмінялися адресами і домашніми телефонами, бо мобільних тоді ще не було.

А потім я вийшла заміж і народила двоє дітей. Розривалася між домом, роботою, дітьми і мамою, яка залишилася в селі. Ми з чоловіком власного житла не мали, тому знімали квартиру в місті. Треба сказати, що з чоловіком мені не пощастило. Він абсолютно не дбав ні про мене, ні про дітей. А через 10 років спільного життя взагалі ошелешив мене, що йде з сім’ї, бо інша жінка вже чекає від нього дитину.

У мене не було вибору, я змушена була повернутися в село до мами. Сину тоді було 9 років, доньці 6. Але щодня їздити на роботу з села я не могла, мене ніч відганяла і ніч приганяла. Дітьми займалася мама. Тоді я прийняла рішення їхати на заробітки. Шкода було дітей лишати, але іншого виходу у мене не було.

Через рік, як від мене пішов чоловік, я поїхала на заробітки в Португалію. Там мені якось відразу пощастило знайти роботу, то ж я могла дітям висилати гроші. В Португалії я познайомилася з Михайлом, він теж родом з України, але тут живе практично з народження, багато років тому сюди переїхали його батьки.

Чоловік, як і я, був розлучений, і був старшим за мене на 3 роки. Спочатку ми зустрічалися, а потім почали жити разом. Все було добре, поки я не захотіла забрати до себе доньку. Син залишився з мамою, а донечка переїхала до мене. Я влаштувала її в місцеву школу. Вона швидко вивчила мову, але Михайлові ця ідея не сподобалася. Він почав відверто говорити, що донька заважає нашому щастю.

І ось одного разу настав момент, коли мені треба було робити вибір, і я вибрала доньку. Ми зняли собі окрему квартиру і пішли від Михайла. Мені стало важче одній платити за житло, я практично перестала висилати мамі і синові гроші, бо вже не мала з чого, самим ледве вистачало.

І тут нещодавно мама мені телефонує, каже, що мені прийшла якась спадщина, і треба приїхати, щоб оформити всі документи. Я була ошелешена, коли дізналася, що Ніна Карлівна, яку я не бачила майже 20 років, записала свою шикарну трикімнатну квартиру в центрі міста на мене. Її нещодавно не стало, але вона залишила мені листа, в якому говорила, що не забула, як я колись її врятувала.

Тепер я, як ніколи розумію, що добре, зроблене нами, повертається до нас з сторицею. І хоч життя у мене було нелегким, я впевнена, що тепер і у мене, і у моїх дітей буде все добре.

Фото ілюстративне – wmeste.

You cannot copy content of this page