Коли мій син розлучився, я дуже важко це переживала. Іван мій єдиний син, і я, як і кожна мама, бажала йому якнайкращої долі. Мені шкода було тоді на нього дивитися, адже свою дружину він любив, а вона так негарно з ним повелася – лише трапився кращий варіант, відразу ним скористалася і пішла до іншого.
Світлана з самого початку мені не сподобалася. Коли вона вперше приїхала до нас додому, почала носом крутити, мовляв, тут жити вона не буде, не її рівень. А у нас, сказати до слова, гарний власний будинок, в селі, що знаходиться в 20-ти кілометрах від обласного центру. Земля у нас скільки коштує, що не порівняти з цінами на квартиру.
Але Світлана була непохитною в своєму рішенні – в селі вона жити не буде. Тоді ми продали частину свого городу і купили їм однокімнатну квартиру в місті. Як я тішилася, коли у мене народився онук. Але бачила я його не часто, бо невістка і сама до нас не приїжджала, і мене до себе не запрошувала.
А якось приїхав Іван до мене в гості і сказав, що їде на заробітки. Бо Світлана йому постійно дорікає, що у них немає грошей. Я була проти того, щоб він кудись їхав, але син вже дорослий і прийняв таке рішення сам. І вийшло так, що поки Іван був на заробітках, у Світлани з’явився інший чоловік. То ж коли син повернувся додому був ошелешений тим, що дружина хоче розлучення.
Вони таки розлучилися, Іван залишив квартиру дружині, вірніше, своєму синові. Сказав, що це для нього дуже низько – відсуджувати щось у своєї дитини. Син трохи пожив у мене, а потім знову поїхав на заробітки. Світлана вдруге вийшла заміж. Відтоді років два я про неї нічого не чула.
А нещодавно йду по вулиці і очам не вірю – бачу біля магазину свою колишню невістку. Виявляється, її теперішній чоловік купив будинок в нашому селі.
Не можу сказати, що я цій новині дуже зраділа. Це ж тепер мені прийдеться часто бачити її, щасливу, і розуміти, що своє щастя вона будує на моїх сльозах. Світлана продала квартиру в місті, яку у сина мого відібрала, і купила тут, у нас, будинок.
Переїхала, ходить вся така поважна. Бачу, що дитину знову чекає. А її чоловік на такій машині дорогій їздить. Одним словом, добре вона влаштувалася. Ще й з посмішкою вітатися нахабства їй вистачає: – Добрий день, Христино Василівно. Як ваші справи?
І стоїть, посміхається. А мені на це дивитися аж ніяк не хочеться. Один плюс був – онука хоч зрідка випадково я могла бачити. Але Світлана цим зустрічам не радіє, дитину, як і раніше, до мене не пускає.
А нещодавно сама прийшла з онуком до мене в гості. Вся така лагідна, мовляв, чого нам з Вами, Христино Василівно, сваритися. Ну не вийшло у нас з Вашим сином. Але у нас є спільна дитина – Ваш онук, між іншим. В одному селі будемо жити.
Я і справді подумала, що вона миритися прийшла. А вона давай розпитувати, скільки Іван за кордоном заробляє. А потім і каже, що хоче, щоб він на дитину щомісяця давав їй 500 доларів.
Тут я не витримала, і згадала їй, що син залишив їй квартиру, куплену за наші гроші. Та й знаю, що син їй щомісяця певну суму на дитину висилає. От знахабніла, та він так біля неї і її запитів ніколи собі на власне житло не назбирає. А я сподіваюся, що він ще купить собі квартиру і вдруге одружиться, бо ж молодий ще, хочеться, щоб син пожив по-людськи.
Одним словом, виставила я колишню невістку за поріг і дала їй зрозуміти, що нічого вона від нас не отримає. Вона сказала, що якщо так, то і внука я не побачу. Це, звичайно, гірко. Але я сподіваюся, що внук виросте і сам вирішить, чи спілкуватися йому з нами.
Спеціально для ukrainians.today. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.today заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
