fbpx
Життєві історії
Нещодавно дзвонить невістка і просить позичити комплект постільної білизни. До них родичі приїжджають, а у них зайвого комплекту немає

Чотири роки тому син повідомив, що одружується. Привів до нас майбутню невістку. Дівчина приїжджа, з багатодітної сім’ї, вчилася в коледжі, а потім залишилася в нашому місті працювати касиром в магазині.

Ми з чоловіком поговорили між собою, підготувалися до зустрічі, накрили стіл. Прийшла Віра до нас. Проста дівчина, одягнена бідно, але чисто. Нам вона навіть сподобалася, та й шкода стало.

– Ми, – каже, – з Тарасом кімнату знімемо, щоб вас не обтяжувати.

Але у нас була бабусина квартира, яку ми здавали, тому ми вирішили віддати її молодятам, допомогли їм з ремонтом, меблі деякі купили.

Від весілля діти відмовилися, Віра додому зателефонувала, повідомила родичів, тільки ця новина нікого не зачепила. Батьки навіть не привітали молодих із початком сімейного життя. Розписалися вони, ми вдома свято відзначили.

Невістці я і з роботою допомогла, влаштувала її до нас на фірму бухгалтером. Стали вони жити, і я була спокійна. У неї зарплата гідна та спокійна робота, мій син отримує теж добре. Ми в їхні справи не втручалися, тільки, як не прийдеш, а в квартирі жодних змін.

Нічого не нажили. І не відклали навіть. Як стояв продавлений диван, так і стоїть, посуд теж тільки той, що ми молодим дали. Натомість у них, що у сина, що у невістки, на сезон по кілька курток та кілька пар взуття.

Я синові говорила, що не можна так – всі гроші на одяг витрачати, треба щось і відкладати, адже вони не будуть жити вічно в своїй однокімнатній квартирі. Але у них завжди була одна і та ж відповідь: ми живемо так, як нас влаштовує.

Невістка за цей час вся стала модною, стильною, полюбила в салони ходити, одягатися красиво. І у вихідні: то вони у кафе сидять, то їдуть кудись на цікаві місця подивитися, чи то піцу замовляють, чи то суші.

А в кінці місяця син телефонує і просить тисячу до зарплати позичити, бо вони не розрахували.

– Куди ви примудряєтеся витратити майже 30 тисяч на місяць, – кажу, – час навчатися планувати витрати.

Син образився, грошей демонстративно не взяв. Натомість дружині через день то букети, то цукерки дарує. Я розумію, що не моя ця справа, аби між собою вони добре жили. Але ж одним днем ​​жити не можна. Час минав, а вони не змінювалися. Кішку породисту син дружині подарував, корм їй купують дорогою, а в самих — гнуті виделки і так нічого й не придбали.

Я за них переживаю, а чоловік мене постійно зупиняє, каже, щоб я до них не лізла. Але так не можна! Нещодавно дзвонить невістка і просить позичити комплект постільної білизни. До них родичі приїжджають, а у них зайвого комплекту немає.

Ось як вони живуть, за чотири роки зайвого простирадла не нажили, зайву чашку не купили. Зате не навчайте нас.

– Немає, – кажу, – у мене зайвого. Ти господиня чи хто? Всі гроші розтринькали, гостей прийняти нема на що. А я вам скільки разів казала, що треба відкладати, а не восьмі чоботи купувати.

Віра образилася, слухавку кинула. А ввечері син приїхав, запитати, навіщо я так з його дружиною.

– Тобі шкода було старої білизни дати на якийсь час?

– Та не шкода, – кажу, – просто чотири роки вже ви разом живете, ну треба ж зрозуміти, що не можна так господарювати. Не довелося б тоді у свекрухи просити постільну білизну. Такі речі треба мати вдома про всяк випадок.

Син поїхав, не знаю, як вони обійшлися. Чотири місяці ні ми до них, ні до нас. А нещодавно на роботі дізналася, що Віра дитину чекає. Уявляєте, вся контора в курсі, окрім нас з чоловіком. Прикро. Звичайно, я й сама схожу до них, спробую помиритись. Та й треба їх навчити господарювати, хто як не я.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page