Наша єдина донька так нас засмутила, що словами не передати. Просто не знаю, як після того, що вона зробила, ми маємо з нею спілкуватися.
Справа в тому, що нещодавно донька розписалася з своїм нареченим, але зробила це тихо, так, що ми з чоловіком ні сном, ні духом про це не відали.
Ми люди прості, в селі живемо. Ніколи не жили в розкошах, але не бідували. Завжди могли заробити на кусень хліба. Для дочки робили все, щоб вона не почувала себе обділеною.
Проте, Юля наша завжди прагнула жити у місті. Незрозуміло, звідки в неї таке бажання. Адже наша вся рідня сільська, в місто ніколи не рвалася.
Ми з чоловіком прислухалися до бажань доньки і зробили все, що від нас залежало, аби вона змогла поступити у столичний університет. Майже два роки ми оплачували для неї репетиторів, поки вона школу закінчувала. І Юля поїхала в столицю – спочатку на навчання, а потім вона вже там і залишилася.
Ми їй завжди і гроші передавали, і продукти, бо не хотіли, щоб наша дитина почувалася гірше, ніж інші.
Дочка була дуже щасливою, що змогла вирватися в місто. Щоправда, постійно скаржилася, що ми мало грошей їй даємо. Ми їй радили, щоб вона знайшла собі підробіток. Так багато студентів роблять. Але вона не хотіла це робити. Чекала, що їй усе з неба впаде.
За роки навчання вона практично не відвідувала нас. Зідзвонювалися тільки по телефону. Ми передавали автобусом продукти, щоб вона менше витрачалася.
Після закінчення університету, Юля знайшла роботу і там залишилася. Ми хотіли приїхати до неї в гості, але вона вигадувала всілякі відмовки. Нібито, вона разом із двома подружками винаймає житло і місця у них зовсім немає. Ми намагалися зрозуміти її і не злилися. Не хотіли зайвий раз нав’язуватися.
А тут нещодавно зателефонувала одна моя добра знайома і почала вітати. Розповіла, що у соцмережах побачила фото нашої Юлечки у весільній сукні. У мене навіть дар пропав і в очах потемніло.
Я відразу набрала дочку. Але вона не брала слухавку. Коли змогла їй додзвонитися, то одразу спитала її про все.
Вона зізналася, що нещодавно розписалася з своїм нареченим. У її чоловіка заможні батьки, інтелігенція.
А про нас вона сказала, що ми не можемо приїхати.
Все це вона говорила спокійно, як ні в чому не бувало.
– Мамо, нічого страшного не сталося! – почала заспокоювати мене Юля. – Ми просто розписалися, адже зараз час такий, що не до святкувань! Ви з татом на дорогу потратили б кілька тисяч, щоб 5 хвилин з нами в РАЦСі побути. Ну навіщо це? Ми з чоловіком вирішили вас так не напрягати.
Я слухала доньку, і плакала. Бо зрозуміла, що справа не в грошах на дорогу, просто – донька нас соромиться, їй було соромно перед сватами за нас, адже вони інтелігенція, а ми – звичайні люди.
Чоловік мій теж настільки через це засмутився, що видалив номер доньки. А я ніяк не можу переварити все, що відбувається. Навіщо вона з нами так? Я ще розумію – весілля вони не хотіли робити, але не покликати рідних батьків на шлюб – це вже занадто.
І як тепер нам з нею спілкуватися? Робити вигляд, що нічого не сталося, чи таки якось провчити її?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.
