Після 12-ти років шлюбу мій чоловік пішов до іншої, і ошелешив мене тим, що там є дитина, і він має ростити її.
Головне, що ми жили добре, і я абсолютно ні про що не здогадувалася. Чоловік інколи затримувався на роботі, у відрядження час від часу їздив, але ж я не бачила в цьому нічого такого – всі так живуть, багато працюють, щоб щось мати.
Одружилися ми, коли мені було 20 років, а чоловікові 24. Зрозуміло, що у нас нічого не було. Тому я відразу сказала, що з дітьми нам треба почекати, поки ми на ноги не станемо.
В Європі жінки народжують ближче до 40-ка, коли у них уже все в житті склалося. Я ж думала народити дитину до 35-ти років.
Ми якраз квартиру нещодавно купили, ремонт доробляємо, меблі купуємо.
Та й в кар’єрі у мене вже більш-менш все склалося, так що я вже, можна сказати, була готова стати матір’ю.
Але нещодавно чоловік прийшов з роботи сумний, і сказав, що нам треба поговорити.
Я й гадки не мала, про що йтиме мова, тому сіла і стала його уважно слухати.
– Марино, я йду від тебе. У мене син народився. А дитина не може без батька рости, – спокійно сказав чоловік.
Останні слова я ледь розчула, бо мені здавалося, що у мене земля почала йти з-під ніг. Яка дитина? Як іде? А я?
Та чоловік в той же вечір зібрав речі і пішов в інше життя. А я залишилася.
Ми поки не розлучилися офіційно. Чоловік живе на два доми. Бігає то до мене, то до неї.
Свекруха, яка всі 12 років нашого з чоловіком спільного життя мене донечкою називала, неочікувано стала на сторону свого сина.
– Ти сама винна, Марино. Я внуків давно хотіла. А тут дитинка є, рідна. Так що вибачай! – сказала вона мені.
Всі навколо мені торочать одне і те ж, щоб я відійшла в сторону і не заважала їхньому щастю, мовляв, на чужому горі свого щастя не побудуєш:
– Там дитина, відступися! – тільки те і чую.
Та я вважаю, що чоловік і його мама дуже несправедливо вчинили, по відношенню до мене. Адже я їм віддала 12 найкращих років свого життя. І що? Тепер я не потрібна?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
