У мене двоє дітей – трирічна дівчинка і син-першокласник. Я не працюю, займаюся будинком і дітьми. Забезпечує сім’ю чоловік, але мені від цього не легше. Ігор – дуже специфічна людина, він вічно чимось незадоволений, приходить додому і вже з порога починає шукати, до чого б причепитися. Брудне взуття, не вимкнене світло, книга, що не лежить на своєму місці – все викликає у нього бурю гніву. І хоча я завжди чесно намагаюся до його приходу все прибрати, але у нас маленькі діти, тому безлад він все одно знаходить.
А не знайде – влаштує сам. Відкриє шафу, наприклад, і виверне все на підлогу, мовляв, що за безлад у тебе по шафах, нічого не можна знайти! Сидіти в його присутності не можна, буде бурчати і читати нотації, типу, займися чим-небудь, вдома стільки роботи! Треба брати ганчірку і протирати пил, наприклад. Або хоч ґудзики пришивати, чи що.
Я розумію, що так жити не можна, і всі роки шлюбу чесно намагаюся виправити щось в собі, щоб наше сімейне життя налагодилося. Коли Ігор робив мені зауваження щодо зовнішності, я намагалася піти в салон і змінити себе на краще. Дорікав в тому, що я не вмію готувати, я, зітхнувши, лізла в енциклопедії і кулінарні книги. Я завжди думала, що справа в мені. Що для того, щоб щасливо жити, треба чистіше мити підлогу, смачніше готувати, краще прибирати і так далі.
Просто я теж виросла в сім’ї з подібним укладом. Мої батьки все життя працювали разом на заводі в одну зміну, разом приходили додому, після чого батько лягав на диван з газетою, а мати швиденько бралася за домашні справи. І все життя прожили, як говорили всі навколишні, та й самі батьки були переконані – в щасливому шлюбі.
Тому я теж вважала свій шлюб цілком нормальним. Ну а чого ще треба – все необхідне в будинку є, на роботу мені ходити не треба, двоє дітей – хлопчик і дівчинка, як на замовлення. А те, що чоловік після дванадцятигодинного робочого дня вимагає гарячу вечерю – напевно, в якійсь мірі справедливо.
Так ми і жили, але нещодавно у мене раптом як пелена з очей впала. Я зрозуміла, що далі так жити не можу і не буду. Правдами-неправдами я влаштувала дитину в садок і шукаю роботу, планую подавати на розлучення. І що ви думаєте – чоловік повірив, що я налаштована дуже серйозно і дуже змінився, я, практично, його не впізнаю.
Такого не було і на початку наших відносин – Ігор перестав робити мені зауваження, почав допомагати по дому, на машині і зустріне і відвезе з дітьми, тягає сумки з продуктами. Розмовляє зовсім іншим тоном і по-іншому, намагається прислуховуватися до моєї думки. Купив дітям якісь шалено дорогі іграшки, мені – першу в моєму житті шубу, мовляв, що ти в своєму пуховику будеш ходити. Наче б не знав, що я в цьому пуховику вже кілька зим відходила…
Ну і остаточно приголомшив мене тим, що тепер встає сам, готує сніданок, годує сина, збирає його в школу, а мені готує каву. Я і не підозрювала, що так буває у звичайних жінок в реальному житті. Думала, що це тільки в кіно.
Одним словом, заяву на розлучення я так і не подала! Так хочеться ще хоч трохи пожити таким казковим життям. Хоча, розумом я розумію, що все це, швидше за все, не надовго. Він так себе веде, поки боїться, що я піду, а коли перестане – все почнеться по-новому. З іншого боку – у нас двоє дітей. Якщо розлучимося – через роботу я дітей бачити не буду. З пошуками роботи мені теж не щастить, всіх відлякує перерва у вісім років і двоє маленьких дітей.
Наші батьки, з обох сторін, теж проти нашого розлучення. Хоча я була налаштована йти до кінця, зараз вже не знаю, що робити…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
