– Нема чим тобі допомогти, мамо. Ти ж знаєш, яка зараз у нас ситуація. Ми самі наміщаємося на новому місці, я сама щодня думаю, звідки тут грошей узяти, – виправдовується моя донька по телефону.
Людмила зараз в Канаді, виїхала вже більше року тому разом з своєю донькою. Я від неї нічого не вимагала, але запитала, чи не може вона мені зараз матеріально допомогти, бо мені лікуватися треба, і жити нема де, а зима наближається.
А вона лише руками розводить, мовляв, нічим допомогти не можу.
– Мамо, ти ж заробітчанка, як це у тебе немає грошей? – питає мене Людмила, наче не пам’ятає, що саме на неї всі мої гроші і йшли.
Працювала за кордоном я в Греції. Самі ми родом з села, і все що у нас було – це невелика стара хата. Дочка відразу квартиру захотіла. Я вже на той час щось заробила, і купила їй житло.
Дітей у нас з чоловіком було двоє. Ще був син, Руслан. Та, на жаль, його життєва дорога була дуже короткою і не легкою. Він одружився, пішов жити до сватів. Але щось життя сімейне у них з невісткою не складалося, і син не придумав нічого кращого, як піти з сім’ї.
Руслан все покинув і поїхав за кордон, а звідти через деякий час вісточка прийшла, що не стало його у світах. Ми з чоловіком до невістки і внука приходили, намагалися допомогти чим могли. А дочці нашій це не подобалося, вона вважала, що невістка нам ніхто, і якщо ми з батьком хочемо допомогти – то лише їй.
Та я не могла внука свого рідненького напризволяще лишити, дитина ж не винна, що у батьків не склалося. То я то цукерок йому принесу, то шапку на зиму куплю.
А одного разу прийшла я до них, бачу, всі хлопці на вулиці на велосипедах катаються, а мій Андрійко стоїть і сумно на них дивиться, невістка ж не мала грошей, щоб і йому велосипед купити.
Так мені гірко від тієї картини на душі було, що я ніч не спала, а потім ми з чоловіком порадилися, витягли ті гроші, що тримали для себе у сховку на чорний день, і купили внуку велосипед. Який же він був щасливий, я той день ніколи не забуду.
Дочка моя теж, вона досі цього нам пробачити не може. Людмила стала нас картати, що ми її дитині таких дорогих подарунків ніколи не купували.
Та потім невістка вийшла заміж і кудись переїхала, так що відтоді мій зв’язок з внуком перервався.
Коли не стало мого чоловіка, я поїхала за кордон, бо зрозуміла, що мені треба хоч будинок до ладу привести. Та через мою дочку я так і не зробила цього, бо їй постійно на щось треба було грошей.
Коли вона надумала їхати в Канаду, вона зі мною не радилася, а просто поставила мене перед фактом. Сказала, що такий шанс випадає раз на життя, і вона його не упустить.
Квартиру Людмила продала, але цих грошей їй не вистачило, і вона ще в мене забрала все, що я мала.
– Мамо, ти за рік-два ще собі заробиш на ремонт, а нам дуже треба, – пояснила донька, і я, як мама, їй допомогла – віддала все, що у мене було.
Але відкласти на ремонт мені не вдалося, бо все, що я заробила за останній рік, я витратила на лікування. І ще треба, та грошей вже нема. Я зараз вдома, і не знаю, коли ще на заробітки поїду, якщо взагалі поїду.
З хатою теж проблема, морози от-от будуть, не знаю, як я перезимую. А дочка каже, що нічим не може мені допомогти.
В мене вже руки опустилися, але якось дивлюся я у вікно, а до мого подвір’я під’їжджає велика чорна автівка, а з неї виходить молодий чоловік.
Я свого Андрійка відразу впізнала, мені серце підказало, що то був він. Внук від людей дізнався, в якій я ситуації опинилася, і приїхав, щоб допомогти.
У нього вже було готове рішення.
– Бабусю, збирайся, відтепер у тебе нове житло буде, – каже і посміхається.
З’ясувалося, що внук купив невелику однокімнатну квартиру для мене.
– Там тобі точно не буде холодно, і з лікуванням я теж допоможу, – пообіцяв Андрій.
Я просто не чулася від радості, не могла зрозуміти, за що мені таке щастя.
– Бабусю, а пам’ятаєш той велосипед? Я тобі і десятої частини не зможу повернути від тої радості, яку я тоді відчув, – зізнався онук.
Отак в мене вийшло, що рідна донька, для якої я працювала усе життя, не захотіла мені допомагати, а онук, який по суті мені нічого не винен, вирішив так кардинально змінити моє життя.
Правду кажуть, що ніколи не знаєш, хто тобі подасть руку у найскрутніший момент.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
