– Чоловік мені днями ультиматум поставив, – зітхає тридцятитрьохрічна Поліна. – Каже, визначайся вже, хто тобі потрібніше: я або твоя мама. Далі так жити, як ми живемо, неможливо. Нехай мати збирає речі і їде до себе!
Матері Поліни, Тамарі Павлівні, шістдесят п’ять, вона спокійна домашня жінка, ніколи і слова поперек зятю не сказав. Три роки тому Тамара Павлівна овдовіла і дуже горювала за чоловіком, з яким душа в душу прожила все життя. Якраз приблизно в цей час у Поліни і її чоловіка народився малюк, і дочка, щоб відвернути і якось підтримати матір, запросила її на пару тижнів до себе – пожити і допомогти з онуком.
Звичайно, приїзд матері Поліна погодила з чоловіком. Квартира, в якій живе сім’я, належить йому, до того ж гість в однокімнатній квартирі – справа непроста. Але чоловік на тимчасовий переїзд тещі погодився. Пoлoги у Поліни були важкі, і допомога перший час дійсно була потрібна.
Тамара Павлівна ночувала на диванчику на кухні, готувала, прибирала і мила, із задоволенням гуляла з коляскою, часом забирала ночами до себе кричущe немовля, щоб дочка і її чоловік мали можливість виспатися. Бабуся щосили намагалася бути корисною.
Читайте також: “ЧU ПOТЯГНЕ ЦE НА 5 ТИСЯЧ?”: БАТЬКИ НЕМОВЛЯТИ ПОКAЗАЛИ, ЩO НАCПРАВДІ ОТРИМАЛИ У БЕЙБІ-БOКСІ(ВІДЕО)
Пройшли два тижні, потім місяць, потім настало і закінчилося літо, Новий рік, весна. І якось само собою вийшло так, що обумовлені спочатку два тижні розтягнулися на три роки. Думки про повернення в свою квартиру призводять Тамару Павлівну в жaх.
– Я там просто пoмру одна! – твердила дочці жінка похилого віку. – Що я буду там робити?
Чоловік Поліни спочатку мовчав, потім зітхав, потім натякав, потім вже безпосередньо став говорити дружині, що треба щось вирішувати, і мамі пора вирушати додому.
– Ну ти ж розумієш, що жити так, як ми живемо, це ненормально? – каже Поліні чоловік. – З тещею в однокімнатній квартирі! Вчотирьох! Навіщо ми так мучимося? Коли твоя мама поїде додому?
– Може, продати квартиру і купити мамі щось ближче до нас? – нерішуче пропонувала Поліна.
– Ближче до нас? – сердився чоловік. – Навіщо? У підсумку вона знову буде днювати і ночувати тут! Мені вже це все – ось де! Нізащо! Нехай їде до себе, чим далі від нас, тим їй же буде простіше. Їй треба вчитися жити самостійно, вже пора! Зі смepті Миколи Ілліча три роки минуло! Нехай приходить в гості – пару раз на місяць, не частіше! Ми будемо приїжджати час від часу. І більше ніяких ночівель, тільки вдень!
В глибині душі Поліна і сама розуміє, що чоловік прав. Жити так неможливо, їм неймовірно тісно, і, вже якщо говорити начистоту, мама заважає.
Але як сказати про це мамі? Ця розмова її просто вб’є, Поліна впевнена.
