Якоїсь неділі на брамі церкви вивісили таке оголошення: «Аби всі могли прийти до церкви, у найближчий тиждень ми організовуємо «Особливу неділю без виправдань».
У захристії розмістимо ліжка для всіх тих, котрі твердять, що неділя є єдиним днем тижня, коли вони можуть виспатися.
Буде приготовано спеціальний сектор м’ягких крісел для тих, котрі вважають, що церковні лави незручні.
Тим, у кого очі надто стомлені після ночі, проведеної перед телевізором, запропонуємо відповідні краплі для очей.
Всі, котрі кажуть: «Коли піду до церкви, на голову мені може звалитися дах», – отримають металеві каски.
Особам, котрі стверджують, що у церкві надто холодно, забезпечимо теплі пледи, а тим, котрі вважають, що у церкві занадто гаряче, видамо вентилятори.
Для тих, котрі бажають провести класифікацію осіб, які «весь час ходять до церкви, але поводяться гірше за інших», будуть також картки паперу.
Родичів і друзів господинь, котрі не можуть одночасно прийти до церкви і приготувати обід, буде покликано на допомогу.
Усім, кого турбує необхідність складання пожертви, роздадуть відзнаки з написом: «Я вже дав».
В одній лаві розмістять дерева і квіти для тих, які шукають Бога у природі.
Лікарі займуться особами, які хворіють лише у неділю. Забезпечимо слухові апарати тим, котрі не чують
проповіді, і спеціальні затички для тих, яким занадто голосно.
Церква завжди буде оздоблена Вифлеємськими зірками і великодніми крашанками, для тих, хто любить лише
такі «прикраси».
Сьогодні чування з Ісусом стало покаранням у вигляді примусової праці. Бог дарує нам Вічність. Ми неохоче
віддаємо Йому кілька хвилин в особистій молитві та шукаємо виправдань, щоб не піти на Божественну Літургію.
© Бруно Ферреро
