Маю на душі жаль і хочу цим поділитися, може хтось яку добру пораду дасть. Мені 72 роки, жити самій стає все важче. Дивлюся навколо – люди літніх батьків до себе забирають, з сіл везуть, з далеких міст. А про мене син не думає. П’ятнадцять років жили разом, в нашій трикімнатній квартирі, з сином і його родиною! Я їм дітей виростила. Тепер стала їм не потрібна, вони зібралися їхати від мене в своє житло.
Синові моєму, Вадиму, вже за сорок. Йому належить половина нашої трикімнатної квартири, сюди п’ятнадцять років тому Вадим привів свою майбутню дружину Віру.
Я сама їх покликала, квартира, кажу, велика, живіть, місця багато. А гроші, якщо у вас зайві є, відкладайте на своє житло. До того ж, невістка вже була в очікуванні. Кажу, не справа це, з дитиною по чужих кутках. Потрібен педіатр дільничний постійний, хороший садок, у нас все поруч.
У те, що молоді накопичать на свою квартиру, ніхто з самого початку всерйоз не вірив. Яке вже там збирати! Уже й то добре, що зводили кінці. Працював один Вадим, Віра до трьох років сиділа в декреті, потім вийшла, але пропрацювала недовго – коли старшому синові виповнилося п’ять, народила дівчаток-близнят.
Я з свого боку допомагала невістці як могла, а після народження дівчаток взагалі перестала належати собі. Та й як інакше? І старший внук ще невеликий, всього лише п’ять років, а тут дівчата новонароджені. Спробуй лише таку гвардію на вулицю витягнути, наприклад, просто погуляти.
Я весь час була на підхваті, допомагала невістці як могла. Готувала, прала, прасувала, мила, тягала малюків на руках, займалася зі старшим, ходила з Вірою в поліклініку і на прогулянки.
Років до трьох взагалі ні про яке особисте життя не йшлося. Щоб я зайшла в свою кімнату, закрилася і лягла на диван – не пам’ятаю такого. Цілі дні крутилися разом, як білки в колесі. Вона з дітьми – я готую. Вона підлогу миє – я з трьома. У мене одна внучка на руках, у неї друга. Потім стало трохи легше, але теж не набагато. Одна, звичайно, невістка б не впоралася.
З другого декрету Віра вийшла коли дочки перейшли до другого класу. Та коли б не я, то і зараз ще б не вийшла – я досі забираю всіх зі школи, годую обідом, стежу за уроками.
Грошей син з дружиною так і не накопичили, тому мову про те, щоб переїхати від мене і жити своєю сім’єю, давно вже ніхто мова не заводив. Хоча я іноді бурчала, що от не дають мені, мовляв, спокійної старості, але бурчала беззлобно, швидше жартувала. Ніхто не ображався, оскільки варіантів інших не було.
А недавно трапилося диво – невістка несподівано отримала спадок, якого зовсім не очікувала і про який не думала. Та не просто спадок – королівський подарунок від життя: трикімнатну квартиру. Накопичені гроші вони з чоловіком тут же вклали в косметичний ремонт, щось відмили, щось пофарбували, побілили стелі, поклеїли шпалери, купили холодильник з пральною машиною і пакують речі: переїжджають в своє житло!
Вони дуже радіють, а мені щось не весело. Я синові і дружині його так прямо і сказала: ви – зрадники! Кидаєте стару матір! Коли вам була потрібна допомога, я допомогла, чим могла! А тепер, значить, діти виросли – і я не потрібна. Коли мені допомога знадобиться, і не буде нікого поруч? Нікому стакан води подати буде?
Син не розуміє моєї тривоги, каже:
– Мамо, ну яка тобі ось прямо зараз допомога потрібна? Ти цілком себе забезпечуєш, ходиш по магазинах, добре себе почуваєш. Відпочинеш від шуму трохи. Та й ми не на край світу їдемо. Будеш приїжджати до нас в гості, а ми до тебе. Жити будеш в тиші, в порядку, а якщо що потрібно – телефонуй, ми завжди допоможемо.
Але образа мене не покидає, раніше я була потрібна, зі мною рахувалися, а тепер кидають мене. Діти думають тільки про себе.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
