– Не зрозуміла я, мамо, як це ти не зможеш залишитися з Людочкою? Ми ж уже пообіцяли Петренкам, що приїдемо до них на дачу? І до речі, що це за квіти у тебе, звідки? – моя дочка Ліля безцеремонно ходила по моїй квартирі і розповідала мені, який план вона вже придумала на ці вихідні.
А коли я вперше в житті їй відмовила, сказала, що не можу посидіти з онучкою, бо у мене теж саме на ці вихідні є плани, Ліля на мене витріщилася так, наче я їй сказала, що в космос лечу.
– А що тут такого? – питаю. – Михайло теж запросив мене до себе на дачу, і я погодилася. Він готується, вже м’ясо замаринував, будемо шашлик смажити, то ж вибач, але мені вже незручно йому відмовляти.
– Ще скажи, що у вас любов, і що ці три нещасні тюльпани у вазі – від нього, – зневажливо протягнула Ліля.
– Не три, а п’ять, бо ж було свято 8 Березня, і він мене привітав. Від тебе, донечко, я і однієї квітки не отримала, – тепер уже я зауважила з докором.
– Навіщо тобі ті квіти, вони ж шалені гроші коштують. А Михайло цей тобі навіщо, ти що, вирішила на пенсії заміж виходити?
– А це вже не твоя справа, вибач, доню.
– То ти забереш до себе Людочку? – запитала дочка, в надії, що я ще передумаю.
І тільки тоді, коли я відповіла твердою відмовою, Ліля грюкнула дверима і пішла від мене дуже розлюченою і ображеною.
– Ти якогось чужого чоловіка на свою внучку рідну проміняла? Тобі не соромно? Не сподівалася я такого від тебе, мамо, – сказала мені на прощання дочка.
Лілю свою я люблю, і Людочку, внучку свою, теж, я ж її практично виростила. Але зараз так склалося, що мені посміхнулося жіноче щастя, у мене з’явився чоловік, і я хочу і сама ще хоч трохи щасливою побути.
Я рано стала вдовою, дочку сама ростила. Було важко так, що словами не описати, навіть не хочу згадувати ті часи. Єдине, що від чоловіка нам дісталася квартира, і нам не треба було ще про дах над головою думати.
Про те, щоб ще раз вийти заміж, і мови не могло бути, бо мені не до цього було, мені потрібно було прогодувати себе і дитину, щоб не гірше ніж у інших було.
Потім дочка виросла, вийшла заміж, і пішла жити до чоловіка. Мені стало так сумно, що я аж злягла, я почувалася непотрібною, бо ж завжди мала багато роботи, а тут наче життя завмерло, для себе одної мені навіть не хотілося готувати.
Дочка тоді мені радила знайти собі когось для життя.
– Мамо, ти ще молода жінка, рано себе хоронити, у тебе ще все життя попереду, – казала мені тоді Ліля. Вона сама була щасливою, і мені бажала того ж.
Все змінилося, коли у молодят народилася дитина. У Лілі з свекрухою склалися не найкращі стосунки, і вона захотіла повернутися до мене, нехай у мене і менша квартира, але поряд з рідною мамою все ж легше.
Яка ж я була рада їхньому поверненню, та я повернулася до життя, адже я знову стала потрібною. Народилася внучка, і я її з рук не спускала, у всьому допомагала своїй доньці, щоб їй легше було.
Прожили вони в мене 6 років, а потім зять купив квартиру і вони переїхали. Внучка якраз в школу пішла, і дочка попросила мене, щоб я її зранку відводила і в обід забирала.
Мені це було не важко, і я погодилася з радістю, бо знов стала почуватися потрібною своїм дітям. І коли я чекала Людочку під школою, я зустрілася з Михайлом, він теж чекав на свою внучку.
Ми з ним знайомі ще з молодості, колись разом працювали на заводі, а потім наші дороги розійшлися. Михайло розповів мені, що він теж давно вдівець, і живе сам, а дочці своїй з онуками допомагає.
Ми стали частіше спілкуватися, вечорами ходили на прогулянки, і зрозуміли, що нам цікаво разом. Тоді Михайло і запропоновував зійтися. В суботу він кличе мене до себе на дачу, щоб показати як він там хазяйнує.
Йому відмовити я не могла, а дочці відмовила, бо вважаю, що я теж варта того, щоб хоч трохи побути щасливою. Але дочка мене не зрозуміла і образилася сильно, вона вважає, що в 63 роки пізно думати про жіноче щастя.
А яка ваша думка? Я правильно роблю, чи дочка таки права – мені вже пізно?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
