Листопад у Києві видався надто вогким і непривітним. Діана стояла біля вікна, спостерігаючи, як мокрий сніг із дощем перетворює вулиці на сіре місиво. Вона щойно закінчила готувати вечерю, чекаючи на чоловіка з роботи, коли тишу квартири розірвав різкий, вимогливий дзвінок у двері.
На порозі стояла Ганна Степанівна. Вона виглядала як людина, що щойно повернулася з важкого походу: обвітрене обличчя, насуплені брови і дві величезні базарні сумки, що тягнули її плечі до землі.
— Ти бачила, який там лютий холод? А мій син мене навіть не зустрів! Чого стоїш, наче вперше бачиш? Забирай сумки, руки вже відвалюються! — Ганна Степанівна, не чекаючи запрошення, протиснулася повз невістку в коридор.
— Ганно Степанівно? — Діана ледь встигла підхопити важку ношу. — А хіба ви не мали зупинитися у своєї сестри, тітки Марії? Артем казав, що ви їдете до неї на виставку меблів…
— Із сестрою ми не порозумілися, — сухо відрізала свекруха, скидаючи з плечей важке пальто прямо на руки Діані. — Нічого, постелиш мені у вітальні на дивані. Місця вистачить.
Не знімаючи чобіт, вона пройшла у вітальню і важко опустилася в улюблене крісло Артема. За нею по світлому ламінату простяглася брудна стежка зі сльоти та піску.
— Ганно Степанівно, вибачте, але ви б хоч роззулися… я тільки-но прибрала, — м’яко попросила Діана, дістаючи з кухонної шафи ганчірку.
— Ой, подивіться на неї! — свекруха зневажливо махнула рукою. — Бруд на підлозі — то дрібниці, а от коли в душі ладу немає, коли рідну матір чоловіка на порозі докорами зустрічають — ото біда! Йди краще чаю зроби, я змерзла як цуцик.
Діана, стиснувши зуби, пішла на кухню. Руки трохи тремтіли. Вона набрала номер чоловіка.
— Артеме, мама приїхала, — пошепки промовила вона в слухавку. — Каже, що з сестрою посварилася і житиме у нас щонайменше два тижні.
— Сонечко, я знаю, що мама буває різкою, — зітхнув Артем. — Але прошу тебе, будь терплячою. Вона людина похилого віку, зі своїми дивацтвами. Я скоро буду, ми все обговоримо і знайдемо компроміс.
Коли Діана принесла піднос із чаєм та печивом, Ганна Степанівна вже встигла обстежити вітальню. Її погляд зупинився на скляних дверцятах гардероба в передпокої, де висіла розкішна еко-шуба Діани — подарунок Артема на річницю.
— Так ось, щодо шуби я не жартувала, — раптом мовила свекруха, поверх окулярів дивлячись на невістку.
— Якої шуби? — не зрозуміла Діана.
— Тієї, що Артем тобі минулого року купив. Я ж знаю, що він на неї довго відкладав. Матері такий подарунок не зробив, а тобі — будь ласка. Ви ж ще молоді, дітей немає, витрат великих теж, от він тебе і балує занадто.
Діана поставила чай на стіл, відчуваючи, як усередині закипає обурення.
— Тож, поки я тут буду по справах бігати, я її носитиму. Моє пальто занадто тонке для київських протягів, — безапеляційно заявила Ганна Степанівна.
— Ганно Степанівно, це ж подарунок… І вона за розміром вам навряд чи підійде. А як же я? Мені щодня на роботу їздити, на зустрічі. На вулиці мінус десять, — Діана намагалася говорити спокійно, хоча серце калатало.
— Тобі корисно загартовуватися! — вигукнула свекруха. — Ти молода, кров гаряча. А мені вже здоров’я не дозволяє мерзнути. Тиждень-другий на таксі поїздиш, не збіднієте. У вас, я бачу, гроші на розваги завжди знаходяться, от і на комфорт матері знайдуться.
— Який тиждень? Ви ж казали про виставку, вона всього кілька днів триває, — розгубилася Діана.
— Скільки треба буде, стільки й залишуся. Це квартира мого сина, і я тут маю право бути стільки, скільки захочу, — свекруха демонстративно взяла журнал і заглибилася в читання, показуючи, що розмова вичерпана.
Діана повернулася на кухню. У голові панував хаос. Вона згадала, як вони з Артемом збирали на цю квартиру. Хоча Артем багато працював, левову частку коштів на перший внесок дала її сім’я, і фактично це було її власне житло. Вона завжди намагалася бути доброю та гостинною, але зараз відчувала, що її просто стирають як особистість.
«Ти справді дозволиш їй так із собою поводитися?» — запитав внутрішній голос. «Це твій дім. Твої межі. Якщо Артем не може захистити твій спокій, ти повинна зробити це сама».
Діана глибоко вдихнула і повернулася до вітальні.
— Ганно Степанівно, — твердо вимовила вона.
— Що ще? — не піднімаючи очей, запитала жінка.
— Я не дам вам свою шубу. І ви не залишитеся у нас на місяць. Будь ласка, зателефонуйте тітці Марії, попросіть вибачення і їдьте до неї, як і планували.
Свекруха повільно відклала журнал. Її обличчя почало наливатися червоним кольором.
— Що ти зараз сказала? Повтори-но! — прошипіла вона.
— Я сказала, що в цій квартирі господарюю я. Ви приїхали не до сина, а у своїх справах — знову купувати якісь дорогі дрібниці для свого нескінченного ремонту. У вас достатньо заощаджень, щоб винайняти номер у готелі, якщо з сестрою жити не хочеться.
— Та як ти смієш! — Ганна Степанівна підскочила з крісла. — Ти хто така, щоб мені вказувати? Я життя поклала на виховання сина!
— Я людина, яка хоче почуватися вдома затишно. Попили чаю, відпочили — і досить. Час знати честь, — Діана взяла піднос і понесла його на кухню.
Ганна Степанівна влетіла на кухню слідом за невісткою. Її трясло від люті.
— Ти думаєш, ти тут головна? Та Артем тебе слухати не буде! Я йому таке розповім, що він тебе завтра ж на вулицю виставить! Побачиш, ніякої допомоги від мене більше не отримаєте, і зі спадком можеш попрощатися!
— Ви лякаєте мене речами, які на мене не діють, — спокійно відповіла Діана, завантажуючи посуд у машину. — Ми з Артемом дорослі люди і самі про себе подбаємо. Ваші люстри та кришталь, на які ви витрачаєте захмарні суми замість того, щоб просто жити в задоволення, нам не потрібні.
Свекруха на мить замовкла. Вона звикла, що Діана — тиха, поступлива дівчина. Така різка відсіч вибила її з колії. Вона гарячково шукала вихід і раптом схопилася за телефон.
— Зараз Артемчик тобі пояснить, хто тут мати! — вона набрала номер сина і почала голосно схлипувати в слухавку. — Артеме! Синочку! Мене Діана ображає… Вона штовхає мене, виганяє на холод… Каже, що ти мене бачити не хочеш… На, поговори з цією змією!
Вона з переможною посмішкою простягла телефон Діані.
— Діано, що там у вас коїться? — голос Артема в слухавці був роздратованим і втомленим. — Ти що, справді маму виганяєш? Я ж просив — дочекайся мене! Негайно перепроси і заспокойся. Якщо я прийду і мама буде в сльозах, ми дуже серйозно посваримося. Ти мене почула?
Артем кинув слухавку. Ганна Степанівна буквально розцвіла від тріумфу.
— Ну що, «господиня»? Хто тепер сміятиметься останнім? — вона підійшла до невістки впритул.
Те, що сталося далі, не вкладалося в жодні рамки логіки. Ганна Степанівна, побачивши, що Діана все одно не виглядає переможеною, вирішила йти ва-банк. Вона підійшла до відкритих дверей кухні, вхопилася за ручки і вдарилася чолом об край дверей. Потім ще раз.
— Ой! Боляче! За що ти мене б’єш, іродові очі! — закричала вона на весь будинок і опустилася на підлогу, закривши обличчя руками.
Діана заніміла від побаченого. Вона бачила багато чого, але такий акт маніпуляції зустрівся їй вперше.
— Виклич швидку… голова паморочиться… — стогнала свекруха.
Діана механічно набрала «103», а потім сіла на стілець навпроти жінки, яка продовжувала імітувати напад.
— Твоя взяла, — тихо сказала Діана. — Чого ви хочете?
Ганна Степанівна миттєво затихла, хоча очі не відкривала.
— Я скажу, що це був нещасний випадок, якщо ти віддаси мені шубу, дозволиш жити тут місяць і… і купиш мені ту люстру з виставки, яка мені сподобалася. Вона коштує чимало, але ти знайдеш де взяти.
— Ви серйозно? Ви щойно розбили собі голову, щоб виманити у мене речі та гроші? — Діана не могла повірити власним вухам.
— А ти думала, зі мною легко воювати? Я лікарю скажу, що ти мене вдарила. Поліції скажу. Артем тебе зненавидить. Вибирай.
Діана подивилася на свій смартфон, що лежав на столі поруч із нею. На екрані миготіла іконка активного запису диктофона — вона ввімкнула його ще тоді, коли свекруха почала кричати про спадок.
— Знаєте, Ганно Степанівно… Ви кажете, що я дурна. Але в наш час техніка працює краще за будь-яких свідків. Я записала кожне ваше слово. І те, як ви самі планували цей удар, і ваші умови шантажу.
Свекруха різко розплющила очі. Її обличчя знову перекосилося, але цього разу від страху.
— Віддай телефон! — вона спробувала підхопитися, але удар по голові все ж таки дався взнаки, і вона знову сіла.
— Ні. Зараз приїде швидка і Артем. Ви поїдете до лікарні, і я не висуватиму жодних звинувачень, якщо ви пообіцяєте більше ніколи не переступати поріг цього дому без мого особистого запрошення. Інакше цей запис піде в поліцію і вашому синові. Вибирайте ви.
За кілька хвилин прибули лікарі, а слідом за ними влетів захеканий Артем. Побачивши кров на обличчі матері, він кинувся до неї.
— Мамо! Що сталося? Діано, поясни!
Ганна Степанівна глянула на Діану, яка спокійно тримала в руці телефон. Її губи затремтіли.
— Я… я послизнулася, Артемчику. Чоботи не зняла, нанесла сльоти, от і впала об двері. Діана ні до чого… вона швидку викликала…
Лікарі надали першу допомогу і наполягли на госпіталізації для обстеження.
— Синку, допомоги мені з сумками, — тихо сказала Ганна Степанівна, коли її вели до машини. — Я після лікарні, мабуть, одразу на вокзал. Щось мені в Києві не кліматить цього разу. А люстру… люстру я собі іншим разом куплю.
Артем поїхав з матір’ю. Він повернувся пізно вночі. Діана сиділа на кухні і чекала на нього. Вона дала йому послухати запис. Довго панувала тиша. Артем закрив обличчя руками.
— Вибач мені, — нарешті промовив він. — Я знав, що вона складна людина, але не думав, що настільки. Дякую, що вберегла нашу сім’ю від цього божевілля.
З того часу Ганна Степанівна більше не приїжджала без попередження. Вона так і не доробила свій ремонт, продовжуючи купувати дорогі меблі, які припадали пилом у порожніх кімнатах.
А Діана та Артем згодом стали щасливими батьками. У їхньому домі завжди було тепло, пахло свіжою випічкою, а двері були відчинені лише для тих, хто приходив із миром і повагою. Шрам на лобі свекрухи залишився назавжди — як нагадування про те, що чужі кордони неможливо зламати, не поранивши при цьому самого себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
